Після вчорашнього купання мені було ліньки розчісуватись, а тепер це становило серйозну проблему. Довге волосся за останні кілька днів сильно заплуталось і довелось буквально продиратись крізь сплутані пасма. Та все ж я впоралась і, позичивши в Либіді шкіряну стрічку, зав’язала нею доволі товсту косу. А тоді поглянула на старий дерев’яний стілець і зрозуміла, про що говорила дівчина.
Люди, яких я встигла побачити вчора, ходили тут переважно в поношеному, старому одязі. Вочевидь, під землею не прийнято викидати речі, якщо вони ще можуть служити. Більш-менш розкішно були вдягнені тільки члени Ради. Схоже, вони вирішили зі мною поділитись. Не знаю, звідки той Ждан розбирається в жіночих розмірах, та мій він вгадав. Бо чорні туніка та штани з якоїсь міцної, але м’якої тканини, «лягли» ідеально. Шкода, що в кімнаті Либідь не тримала дзеркала — я б з радістю поглянула на себе, а надто після того, як взула новесенькі шкіряні чоботи з розшитими срібними нитками халявами та накинула поверх туніки шкіряну жилетку з прекрасним вишитим узором. Нитки на жилетці теж були срібними, та під промінчиками сфер невловимо змінювали своє забарвлення.
Взагалі я була б не проти дзеркала й з іншої причини. Вода в басейнах парувала так, що не було видно свого відображення в ній. А я б дуже хотіла на себе подивитись.
Я б хотіла знати, яке в мене обличчя. Тигран казав, що я вродлива. Але вродлива — це яка? У мене світла шкіра і чорне довге волосся. А які в мене очі, якого вони кольору? А губи? Які в мене губи? Чи є в мене ямочки на щоках, чи лице овальне, а чи кругле?
Дзеленькнув дзвоник, за мотузочку якого смикнули з протилежного боку ширми. Так тут «стукали». Без дверей важко було б придумати щось інше.
— Ти вже переодягнулась? Можна зайти? — крикнула Либідь.
— Так!
Ширма відсунулась і до невеликої кімнати зайшли Тигран із сестрою. Я не змогла стримати усмішку, побачивши посвіжілого хлопця — він позбувся своєї шкіряної куртки і був одягнений тепер у штани та просту сорочку, комір якої був розшитий звичайними нитками, не срібними. Може, це зробила Либідь.
— Ого, яка ти… — здавалось, Тигран не міг підібрати слів. Я не стрималась і сказала, що це на нього не схоже.
— Я так добре відпочив, що досі не можу прийти до тями, — усміхнувся він. — Ходімо, сніданок вже почався, прийдемо останні, то нам нічого не залишать.
Ми вийшли і опинились у підземному коридорі з багатьма арками, завішаними ширмами — ще вчора Либідь пояснила мені, що так виглядають усі житлові сектори Павутиння. На окремий сектор з кількома кімнатами тут можна було не розраховувати.
— А як же діти? Маленькі діти живуть разом з батьками?
— Дітей тут немає. Вони в іншому місці ростуть.
— Чому?
— Тут надто близько до кордону.
Увечері я не мала сил на запитання. На відміну від ранку.
— Скільки людей тут живе?
— Півтори тисячі.
Я округлила очі.
— І як усі поміщаються?
— Підземелля більші, ніж ти могла подумати.
Я вловила на собі зацікавлений погляд якоїсь жінки, що саме вийшла зі своєї кімнати в коридор.
— Будь готова, що всі тебе розглядатимуть, — усміхнулась Либідь, поглянувши на мене краєм ока.
Вона мала рацію — коли ми зайшли до їдальні, де вчора були лише кілька кухарів, то на мене поглянули десятки чи й сотні очей. На якусь мить розмови стихли. І я б завмерла в нерішучості на порозі — якби Тигран не взяв мене легенько за руку і не повів за собою.
— Не переймайся, скоро звикнеш, — мовив він. Ми пройшли до одного з крайніх столів і сіли поряд — не знаю, чи навмисне, та Либідь сіла ліворуч від мене, а Тигран — праворуч. Я була вдячна їм за це — все ж почувалась трохи комфортніше. У чоловіка, що сидів навпроти, ложка завмерла на півдорозі до рота, коли він побачив мене.
— Я ніколи не бачила стількох людей, — прошепотіла я.
— Думаю, ти просто цього не пам’ятаєш, — всміхнувся Тигран. — Ростику, каша стигне.
Чоловік, що був завмер, тут же проковтнув свою кашу й усміхнувся мені.
— То ти справді Стожар?
— Думаю, так, — невпевнено всміхнулась я.
— Подивись, яка вона гарна. Звісно, вона Стожар, — почувся знайомий голос і переді мною поставили миску з якоюсь кашею і шматочками м’яса.
— Привіт, Мале, — мовила я радісно.
— Доброго ранку, Стожаре, — усміхнувся хлопець і, поставивши іншу миску перед Либіддю, зник.
— Ти і далі нічого не їстимеш? — спитала я в Тиграна.
— Буду. Мал зараз принесе.
І справді — незабаром Мал з’явився з горням якогось ароматного чаю і шматком дивного хліба зеленуватого кольору.