Частина 1
Забуття
Пролог
Чи задумувались ви колись, як почуваються книги? Коли їх гортають, стирають з них пил, ставлять дбайливо на полиці, або, навпаки, видирають з них сторінки чи й узагалі спалюють. Як почувається книга помираючи?
Мабуть, вона просто зникає. Та й книги взагалі, скоріш за все, не вміють відчувати.
Та якби вміли… Як почувалась би книга, якби з її сторінок змили чорнило і чиясь неждана рука по нечітких залишках рядків почала виводити новий текст? Як почувалась би ця книга, не книга вже, а палімпсест, вмістилище не цілком забутого старого, і недостатньо чиста, щоб чітко відображати нове? Недокнига, недороблена…
Не знаю, як почувалась би книга. Та що відчуває людина-палімпсест — я знаю достовірно.
А все починалось зі світла і чистих сторінок у моїй голові.
Розділ 1
Світло сповнювало мене й увесь простір довкола. Я сама була світлом. Я линула в ньому і не бачила його, бо не мала очей. Я відчувала його та водночас була позбавлена відчуттів. Бо я була його іскрою. Клітини мого тіла сяяли, мов зорі. Але їх не було видно — бо зорі видно на темному небі, а не в такому всепоглинаючому сяйві, як те, що оточувало мене. Це світло стирало спогади і жалі, сподівання і надії, мрії та думки. Воно стирало мене — особистість, людину, мислячу і зрячу істоту, годну мати свою думку та прагнення. І розчиняючись у світлі, позбуваючись свого єства, я не відчувала ні страху, ні болю, ні радості. Нічого. Бо почуттів не лишалось.
А тоді прийшов холод. А тоді прийшов біль.
Світло потемніло і змінилось на темряву із сяючими цяточками далеко вгорі. Зорі… прошелестіло десь тихенько слово у мене в голові. Я заморгала і прошепотіла: «Зорі…»
Зір було багато-багато, вони мерехтіли далеко і високо, викликаючи смутні образи великого простору, глибини і чогось палаючого. Але я зовсім скоро відволіклась від зір — мені було незручно і боляче. Я мала тіло і воно було чимось скуте.
Руки…
Я смикнула руками і щось тепле почало стікати з них, коли десятки дрібних гострих часточок вп’ялись в мою шкіру. Тоді розум підкинув слово ноги — і я смикнула тепер уже ногами. Та вони теж були скуті чимось болючим. Спина і голова боліли не менше, а ще вони лежали на чомусь твердому і холодному.
Я зробила різкий ривок усім тілом, та стало тільки холодніше і болючіше.
Тоді прийшли сльози.
Це було так дивно. Я не могла згадати, ким є, та я точно була живою і плакала. Мені було болісно, некомфортно, тіло моє чимось скували, і я не могла вибратись. Відчувала страх і знесилення. І ці останні почуття, а надто острах, примусили мене розкрити губи і промовити слова, які знайшлись десь там, у затертій, замаскованій свідомості:
— На допомогу…
А тоді голосніше, налякана, у відчаї…
— На допомогу!.. Поможіть, будь ласка! На допомогу!
Я сама не пам’ятаю, коли захрипла і замовкла, коли зневірилась, — як раптом серед темряви ночі краєм ока вловила відблиск вогню. Саме вогню — свідомість безапеляційно виділила це слово. То не було сяйво зір. Щось інше. Живіше, ближче, тепліше.
— Допоможіть… — прохрипіла я з останніх сил. І згори, затуливши зірки і чорне небо, з’явилось обличчя.
Маленька сяюча куля на довгій палиці, яку тримала людина в руці, освітлювала незнайомця. Чоловік. Молодий, серйозний. Біляве волосся спадає на чоло. Кольору очей не розрізнити.
— Хто ти?
Дивний звук. Голос. Хвилює і лякає водночас. Я моргнула.
Відповідай. Бо він піде.
— Я не знаю, — прошепотіла я. І звук мого голосу злякав ще більше. — Допоможи мені.
Мій голос сам вирішив говорити не запитаннями і не проханнями.
Це прозвучало, як наказ.
І злякало мене так, що аж памороки забило.
— Прошу… — додала я, побачивши, що незнайомець не поспішає.
— Ти проклята? — спитав він.
— Не знаю.
Я не знала, що означає «проклята». Може, так, а може — ні.
Якусь мить тривала тиша. Мого словникового запасу, з якого я оце здобула всього кілька слів, явно не вистачало, так само, як і фантазії. Я не знала, як його переконати. Мені було страшно, боляче і холодно.
І сльози потекли з новою силою. В обличчі чоловіка щось змінилось.
Він поклав свою сяючу кульку на землю і за мить я почула тріскотіння. А тоді моя права рука стала вільною.
Незнайомець звільняв мене.