— Дивовижно, правда? — спитала Воля, поглянувши спершу на мене, а тоді на Тиграна. Хлопець провів рукою по волоссю і похитав головою.
— Як на мене, то доволі моторошно.
У цьому я була з ним згідна.
— Що це було?
— Ти можеш торкатись простору і часу. Можеш зазирати в минуле і проникати крізь нитки теперішнього у майбутнє. У цій кімнаті найбільше сприятливих для цього місць, бо я часом бавлюсь з різними замовляннями, а вони змінюють довкілля. Та зараз ти просто торкнулась його, але ніяк не змінила, для цього необхідна практика, — досить туманно пояснила Воля. — Зараз ми про все поговоримо. Проходьте і сідайте. А я принесу краплі для Тиграна.
Воля зникла в кімнаті з полицями, а ми з Тиграном знайшли стільці і сіли. Я втупилась у стіну навпроти.
— Це було страшно.
Я перевела погляд на хлопця і помітила, що він усміхається. Мені було зовсім не смішно.
— Тобі весело?
Він похитав головою.
— Якщо ти робиш щось дивовижне, це ще не означає, що воно погане.
— У тебе якісь ідеалістичні погляди на Стожарів, тобі не здається? — буркнула я.
— Пам’ятаєш, що казав Мал? Це — як зустріти богиню з давніх легенд. Ми з дитинства чуємо розповіді про таких, як ти. Чесно кажучи, ніхто не думав, що ще десь є живий Стожар. Та навіть якби був… я думав, що це буде сивий бородань, мудрий-мудрий, спокійний і розважливий. А ти молоденька, без пам’яті і будь-яких знань. Здається, Воля вважає, що це добре. А Радники, мабуть, шоковані. Можу посперечатися, що вони не спали цю ніч, думали, як з тобою бути. Стожари володіли величезними знаннями і силою. Це дивно і небезпечно.
— Я тут полонена? — запитала я тихо. — Чого від мене хотітимуть?
— Ти не полонена, — мовила Воля, повертаючись у кімнату. В руках вона несла малесенький скляний флакончик, закритий кришечкою. Рідина в посудинці була яскраво-бірюзовою. — Ніхто не наважиться полонити Стожара. Навіть белати. В своєму страху і незнанні вони повбивали всіх Стожарів. А тут ніщо не загрожує твоєму життю.
— А волі?
— Тобі доведеться її відстояти. В Павутинні кожен мусить щось робити, аби заслужити право на захисток та житло. Від тебе захочуть допомоги, — кивнула жінка. — Та попри все, ти не лежиш десь у полі, обвита трояндовими пагонами, тебе не мучать дарвенхардці. Ти тут. Звичайно, Радники вкажуть тобі на це і захочуть чогось взамін. Та перш ніж відмовлятись у своїй гордості, подумай, чи варто… Тигране, закинь голову.
Говорила жінка спокійно і дружелюбно, але вона була права — вже сама думка, що мене хтось захоче використати, викликала почуття спротиву. Але тут я захищена, одягнена і сита. Хіба цього не досить, аби зробити щось, як мене попросять?
— Не противитимусь, якщо не захочуть щось геть неможливе, — мовила я зрештою. Тим часом Воля закрапала Тигранові в очі бірюзову рідину і він затулив обличчя руками без жодного звуку. Його реакція була оманою і наслідком неймовірної сили волі. Не знаю як, та я вловила хвилю болю. Сильного болю.
— Як довго йому болітиме? — спитала я тихо, поглянувши на Волю. Та зітхнула.
— Кілька хвилин. А тоді ще кілька годин він погано бачитиме. Потім зір відновиться і стане нормальним, але не таким досконалим, як у час вилазки.
Я встала і, підійшовши до Тиграна, торкнулась його рук, які він все ще притискав до обличчя. Він зловив мою руку, не розплющуючи очей. Його пальці ледь тремтіли.
— Це ціна, яку платять Шукачі. Все гаразд.
— Я можу якось зняти біль?
— Ще зарано, — мовила Воля, а тоді віднесла флакон назад до сусідньої кімнати. Повернулась вона з товстою книгою. — Давай зараз я розповім, хто ти така.
Воля, вочевидь, вирішила, що раз я встала, то більше не сідатиму, а тому вмостилась на моєму стільці і, поклавши книгу на стіл, розгорнула. Я мимоволі зробила крок уперед.
— Патрія, за межами якої ми перебуваємо, — дуже давня країна. Понад три тисячі років тому її землями ходили велетні та дивовижні звірі. Небом ширяли птахи — величезні, мов скелі. Мабуть, це було таке покоління, коли поряд з велетами жили такі ж величні звірі, а дерева в південних лісах росли такі, що людині знадобилось би декілька днів, щоб видертись на крону. Це були дерева-гори. В Патрії жили створіння-велети. І люди. Люди, не схожі на тих, що мешкають зараз, — ті вміли поважати та не боятись тих, хто був вищим та міцнішим за них. Та навіть найсміливішим потрібна основа для мужності. І основою патрійців були Стожари.