І я боролась. Бо хай яким страшним був біль, але темрява лякала більше. Я відчувала, що як піддамся спокусі там лишитись, сховатись від болю — то так воно і станеться, тільки я ніколи вже не повернусь. Просто помру. Терпіла. Здається, що минуло кілька століть, коли, зрештою, темрява почала відступати, а біль перестав бути таким нещадним.
І одного разу я прокинулась, не відчуваючи його більше. Вгорі була сіра кам’яна стеля, десь праворуч сяяло неяскраве світло, а в повітрі витали запахи трав. Я спробувала здійняти руку — та не змогла. Не вистачило сили. Тільки пальці трішки смикнулись — і одразу ж почувся результат.
— Невже отямилась?
Лагідне, схвильоване обличчя Волі аж засяяло, коли вона схилилась наді мною.
— Дівчинко моя… яка я рада!
Я хотіла щось спитати, та з горла вирвалось тільки якесь сичання. Воля правильно його зрозуміла — і за мить піднесла мені до губ горня з водою, іншою рукою припіднявши мені голову.
Я зробила кілька ковтків і мені здалось, що я заново народилась, таким прекрасним було відчуття прохолодної водички в роті.
— Як довго я була без тями?
— Доволі довго. Але тепер все гаразд. Ти вирвалась із полону пітьми. Тепер все буде добре.
— Вона отямилась?
Поряд з Волею з’явилось обличчя Тиграна. Він усміхався — але усмішка ця була невпевненою.
— Як ти?
— Жахливо, — просипіла я.
— Побудь з нею, я зараз прийду, — мовила Воля і кудись зникла. Тигран лагідно торкнувся моєї щоки.
— Як Златодара?
— З нею все добре. Значно краще, ніж з тобою, — сказав він із несподіваною злістю.
Неймовірним зусиллям я зуміла підняти руку і торкнутись його пальців.
— Не злись. Її мучив біль, тому вона була такою злою.
— Я не злюсь. Просто ти мало не вмерла.
— Але я жива.
Вернулась Воля і примусила мене випити якусь гіркувату, але холодну рідину. Я мало не поперхнулась.
— Що це?..
— Додасть тобі сили.
Не скажу, що відвар чимось поміг, але присутність друзів явно заспокоювала.
— Що сталось? Що я з нею зробила?
— Врятувала життя, — буркнув Тигран, а тоді взяв мою руку і легенько поцілував. — Своїми чарівними руками.
Я відчула, як до щік мені прилинула кров.
— Своїм чарівним і милосердним серцем, — додала Воля, погладивши мене по голові. Якби я була котиком, то б замуркотіла від їхніх ніжностей, їй-богу. В грудях стало добре і тепло, незважаючи на слабкість. Болю наче й не було.
— У Златодари було хворе серце. З народження. Кілька років тому хвороба загострилась, — Воля чомусь поглянула на Тиграна і той, на моє здивування, понуро опустив голову. — 3 того часу її мучив біль. А ти її вилікувала. Ніхто не міг, а ти змогла.
— Високою ціною, — тихо мовив хлопець. Я стиснула його руку.
— Про що ти?
Воля зітхнула, коли Тигран не відповів.
— Ти всотала її хворобу, витягла з тіла і ввібрала в своє. Ми думали, що помреш. Ти боролась з хворобою два тижні. З трудом вдавалось тебе поїти відварами, які мали б допомогти, та ти зцілилась сама. Але це було жахливо. Ти не приходила до тями і металась у гарячці. Аж нарешті почала заспокоюватись десь позавчора, — жінка стиснула другу мою руку.
Якусь мить тривала мовчанка і я намагалась переварити все, що почула.
— Я можу зціляти людей від смертельних хвороб?
— Я хочу взяти з тебе обіцянку, що ти ніколи так більше не робитимеш, — мовив раптом Тигран.
Я здивувалась.
— Але хіба ж це не чудово?
Хлопець поглянув на Волю і вона похитала головою.
— Насправді тобі пощастило. Більшість хвороб вб’ють тебе, яким би сильним чарівником ти не стала. Не можна так робити. Стожари не можуть знищити смертельну хворобу в чужому тілі — вміють тільки перетягти в своє. А що з цього виходить, ти відчула на собі.
— Тобто, навіть якщо якась дитина чи…
— Твоє життя цінніше за інші. Ніколи так не роби, добре? Обіцяєш? — перебив мене схвильовано Тигран.
— Ні, — мовила я тихо.
Чим заслужила важке зітхання.
— Я хочу її побачити, — сказала я. Куди й поділась моя неприязнь до Златодари! Я врятувала їй життя і це породило в мені якісь настільки дивні відчуття і таке прагнення на власні очі переконатись, що з дівчиною все гаразд, що в цю мить мене перестала цікавити навіть причина їхньої з Тиграном боротьби.
— Побачиш. Але спершу маєш одужати, гаразд? — мовила лагідно Воля.
— Гаразд.
Прийшовши до тями, решту шляху до одужання я здолала швидко. Тепле вологе повітря печер, дбайлива допомога Волі та підтримка інших мешканців підземель додавали мені сил. Тому вже на третій день після повернення до свідомого існування я повернулась до своєї кімнати, а ще — до звичних повсякденних турбот. Часом ще паморочилось у голові, бувало, важко йти, та загалом самопочуття врегулювалось.