Я ледь змогла сісти.
— Як ти? — спитав чоловік.
Я поглянула на свої руки — було видно, що всі вони в подряпинах. Кров стікала зап’ястями і скрапувала додолу. Мабуть, все тіло таке.
Боліло повсюди.
— Погано, — мовила я перше слово, що спало на думку.
— Якщо хочеш жити, потерпи. Ходімо. Сервуси вже недалеко. Вони ще не бачать нас, бо зір їхній гірший, ніж мій, та їхні вогні я вже помітив біля підніжжя пагорба. Треба спускатись іншим боком. Пішли.
Він простягнув мені руку і я без вагань схопилась за неї. Долоня в нього була сухою і теплою, а ще вся в мозолях.
Мене захитало, коли я підвелась, а проте було відчутно, що я ще маю сили іти. Невідомо, хто такі ті сервуси, але внутрішній інстинкт підказував, що краще іти за своїм рятівником.
— Що це? — спитала я, поглянувши на місце, де пролежала довгий час. Вузлуваті пагони з шипами, листям і червоними квітками вкривали всю землю.
— Ми на Трояндовому пагорбі. Ходімо.
Без дозволу вчепившись у руку свого рятівника, я пішла за ним так швидко, як могла. На щастя, він не відкинув мою руку.
Взуття на мені було поганеньке і зовсім не рятувало ноги від гострих трояндових кущів, що повили весь пагорб. Коротка легка сукня, вся подерта через колючки, не захищала від крижаного вітру і нічної вологи. Коли ми спустились з пагорба і побігли травою, що досягала моєму рятівникові шиї, а мене майже цілком ховала, я від несподіванки зойкнула.
Чоловік спинився і я наштовхнулась на нього.
— Що таке? — прошепотів він.
— Холодно. І… недобре.
— Потерпи. Треба минути цей луг і дістатися лісу. Там перепочинемо. Скоро світає. Слід заховатись.
Слово «світає» змусило мою голову смикнутись вгору. Небо, що нещодавно було чорним і всіяним зорями, тепер починало пломеніти. Ця зміна викликала в мене дивовижне піднесення.
— Ти дуже дивна, — мовив чоловік, побачивши, що я усміхаюсь.
— Просто… сонце сходить.
— І викриває нас перед сторонніми очима, — сказав він трохи роздратовано і дещо здивовано.
Ми прямували далі — і чим світліше ставало, тим краще я почувалась. Не фізично, ні. Фізично я відчувала не тільки біль і холод, а й втому та голод, що було дивно, по-новому.
Несподівано, але разом з тим і природно. Та в грудях при вигляді чорних, а тоді сірих, а тоді рожевих небес міцніло відчуття полегкості.
Вже геть посвітлішало, коли ми забігли до лісу.
І я безсило опустилась на траву.
Чоловік сів поряд і прихилився до одного з дерев. Заплющив очі.
Він виявився молодшим, ніж я гадала спершу. Юнак. Біляве волосся до плечей, високі вилиці, овальне обличчя. Високий, худорлявий. Одягнений в усе чорне — шкіряні чоботи, куртку і штани. Через плече — сумка, теж чорна. В руці — палиця з кулькою, яка тепер, при світлі, виявилась цілком прозорою і більше не сяяла.
— А тепер я хотів би, щоб ти розповіла, заради кого я так ризикував.
Я спочатку не зрозуміла, про кого це він.
— Я не знаю. Заради кого?
Хлопець розплющив очі й уважно на мене подивився.
Очі виявились сірими.
— Жартуєш?
Тут до мене дійшло, що мова про мене.
— Я не знаю, — інша відповідь не спадала на думку.
— Не знаєш, хто ти?
— Ні.
— Ім’я?
Я задумалась. Чи можливо не пам’ятати свого імені? Виходить, що так.
— Не знаю. Не пам’ятаю. А тебе як звуть?
Може, мені здалось, та він не тільки замислився, чи варто відповідати, а й ледь усміхнувся.
— Тигран.
— І хто ти, Тигране?
— Я — Шукач.
— І що ти шукаєш?
— Різне. Ось, тебе знайшов.
— Дякую.
Я поглянула на свої руки — вони всі були в подряпинах. Кров запеклась, а шкіра була стягнутою і сухою. Ноги виглядали ще гірше. Пальці аж побіліли від холоду. Я була вдягнена в тоненьке синє платтячко, що тепер радше нагадувало лахміття. На ногах було легесеньке взуття, що складалось із підошви і кількох шкіряних мотузочків.
— Щось ти не по погоді одягнулась. Осінь наступає, за кілька тижнів почнеться сезон дощів. У такому одязі можна запросто застудитись і навіть померти. До того ж, у цих краях дуже мало поселень. Ти пам’ятаєш, як тут опинилась?
— Я пам’ятаю сліпуче світло. А тоді пітьму і зірки в небі. І кущ, що мене скував. Що це таке, там, на пагорбі?
— Там колись творилась велика магія і тепер те місце вважається проклятим. За трояндовим кущем пролягають безкраї Загублені рівнини, де я збирав останні з трав, які можуть знадобитись для виживання взимку. На Загублених рівнинах завше панує холод, тому там дуже мало що росте, а коли все ж може — то це безцінні компоненти для ліків. Цьогоріч зима приходить швидше і вбиває до весни усі рослини. Поспішав, як міг, бо цього року збори були важчими.