Выбрать главу

Я ледь змогла сісти.

— Як ти? — спитав чоловік.

Я поглянула на свої руки — було видно, що всі вони в подряпинах. Кров стікала зап’ястями і скрапувала додолу. Мабуть, все тіло таке.

Боліло повсюди.

— Погано, — мовила я перше слово, що спало на думку.

— Якщо хочеш жити, потерпи. Ходімо. Сервуси вже недалеко. Вони ще не бачать нас, бо зір їхній гірший, ніж мій, та їхні вогні я вже помітив біля підніжжя пагорба. Треба спускатись іншим боком. Пішли.

Він простягнув мені руку і я без вагань схопилась за неї. Долоня в нього була сухою і теплою, а ще вся в мозолях.

Мене захитало, коли я підвелась, а проте було відчутно, що я ще маю сили іти. Невідомо, хто такі ті сервуси, але внутрішній інстинкт підказував, що краще іти за своїм рятівником.

— Що це? — спитала я, поглянувши на місце, де пролежала довгий час. Вузлуваті пагони з шипами, листям і червоними квітками вкривали всю землю.

— Ми на Трояндовому пагорбі. Ходімо.

Без дозволу вчепившись у руку свого рятівника, я пішла за ним так швидко, як могла. На щастя, він не відкинув мою руку.

Взуття на мені було поганеньке і зовсім не рятувало ноги від гострих трояндових кущів, що повили весь пагорб. Коротка легка сукня, вся подерта через колючки, не захищала від крижаного вітру і нічної вологи. Коли ми спустились з пагорба і побігли травою, що досягала моєму рятівникові шиї, а мене майже цілком ховала, я від несподіванки зойкнула.

Чоловік спинився і я наштовхнулась на нього.

— Що таке? — прошепотів він.

— Холодно. І… недобре.

— Потерпи. Треба минути цей луг і дістатися лісу. Там перепочинемо. Скоро світає. Слід заховатись.

Слово «світає» змусило мою голову смикнутись вгору. Небо, що нещодавно було чорним і всіяним зорями, тепер починало пломеніти. Ця зміна викликала в мене дивовижне піднесення.

— Ти дуже дивна, — мовив чоловік, побачивши, що я усміхаюсь.

— Просто… сонце сходить.

— І викриває нас перед сторонніми очима, — сказав він трохи роздратовано і дещо здивовано.

Ми прямували далі — і чим світліше ставало, тим краще я почувалась. Не фізично, ні. Фізично я відчувала не тільки біль і холод, а й втому та голод, що було дивно, по-новому.

Несподівано, але разом з тим і природно. Та в грудях при вигляді чорних, а тоді сірих, а тоді рожевих небес міцніло відчуття полегкості.

Вже геть посвітлішало, коли ми забігли до лісу.

І я безсило опустилась на траву.

Чоловік сів поряд і прихилився до одного з дерев. Заплющив очі.

Він виявився молодшим, ніж я гадала спершу. Юнак. Біляве волосся до плечей, високі вилиці, овальне обличчя. Високий, худорлявий. Одягнений в усе чорне — шкіряні чоботи, куртку і штани. Через плече — сумка, теж чорна. В руці — палиця з кулькою, яка тепер, при світлі, виявилась цілком прозорою і більше не сяяла.

— А тепер я хотів би, щоб ти розповіла, заради кого я так ризикував.

Я спочатку не зрозуміла, про кого це він.

— Я не знаю. Заради кого?

Хлопець розплющив очі й уважно на мене подивився.

Очі виявились сірими.

— Жартуєш?

Тут до мене дійшло, що мова про мене.

— Я не знаю, — інша відповідь не спадала на думку.

— Не знаєш, хто ти?

— Ні.

— Ім’я?

Я задумалась. Чи можливо не пам’ятати свого імені? Виходить, що так.

— Не знаю. Не пам’ятаю. А тебе як звуть?

Може, мені здалось, та він не тільки замислився, чи варто відповідати, а й ледь усміхнувся.

— Тигран.

— І хто ти, Тигране?

— Я — Шукач.

— І що ти шукаєш?

— Різне. Ось, тебе знайшов.

— Дякую.

Я поглянула на свої руки — вони всі були в подряпинах. Кров запеклась, а шкіра була стягнутою і сухою. Ноги виглядали ще гірше. Пальці аж побіліли від холоду. Я була вдягнена в тоненьке синє платтячко, що тепер радше нагадувало лахміття. На ногах було легесеньке взуття, що складалось із підошви і кількох шкіряних мотузочків.

— Щось ти не по погоді одягнулась. Осінь наступає, за кілька тижнів почнеться сезон дощів. У такому одязі можна запросто застудитись і навіть померти. До того ж, у цих краях дуже мало поселень. Ти пам’ятаєш, як тут опинилась?

— Я пам’ятаю сліпуче світло. А тоді пітьму і зірки в небі. І кущ, що мене скував. Що це таке, там, на пагорбі?

— Там колись творилась велика магія і тепер те місце вважається проклятим. За трояндовим кущем пролягають безкраї Загублені рівнини, де я збирав останні з трав, які можуть знадобитись для виживання взимку. На Загублених рівнинах завше панує холод, тому там дуже мало що росте, а коли все ж може — то це безцінні компоненти для ліків. Цьогоріч зима приходить швидше і вбиває до весни усі рослини. Поспішав, як міг, бо цього року збори були важчими.