— Стожаре!
Мене хтось хапає за плечі і трусить — стрімко, сильно. Я замовкаю. Нічого не розумію, але вже мовчу. Не пам’ятаю, як тут опинилась.
Ждан…
Повз нас проноситься Тигран — не знаю, коли, але він встиг скинути свій плащ, сумку і навіть чоботи.
Стрибок! Тиграна не видно. Я хапаюсь за Ждана, роздивляючись воду, молюсь невідомо до кого, аби він виплив — і так, Тигран випливає! Далеко від берега, він пливе до Спраглого Мисливця!
Не знаю, як він зумів побороти течію, не знаю, як зумів не тільки сам проплисти річкою, в якій нормальна людина померла б від холоду і знемоги. Але Тигран не тільки повернувся на берег — він виволочив і того чоловіка, що чіплявся за ніс Спраглого Мисливця. Відпихнувши руку Ждана, я підскочила до них і опустилась поряд на коліна.
Незнайомця трусило, він стояв на чотирьох і відкашлював крижану воду. Тремтячи, я простягнула до нього руку — і торкнулась обличчя, примушуючи поглянути на мене.
Гаряча хвиля прокотилась моїм тілом від пальців, якими я торкнулась його щоки. Голову пронизав різкий спалах болю. Я зойкнула і незнайомець підняв голову. Вражено глянув.
— Анна?
Частина 2
Мораль
— Мене спалить у вас немає змоги.
Вогонь холодний, він уже погас.
І ваши леви лижуть мені ноги.
І ваши слуги насміялись з вас.
Розділ 1
У моєму селі вродливі жінки зазвичай мали дві ролі — або виходили заміж і ростили дітей, або ж ставали коханками белатів. Останнє становище робило менше честі, але давало більший достаток.
Чесно кажучи, я завжди боялась і першого, і другого. Мені видавалося дивним, що доведеться бути слухняною дружиною, виховувати дітей і піклуватись про чоловіка, а ще смиренно працювати на господаря. Та становище ляльки багатія, якому належало наше село, викликало в мене огиду. Моя тітка, мамина сестра, була такою — однією із жінок господаря. Саме жінок, дружина в нього була одна — жорстока і несимпатична Ліса. Та вона мала беззаперечну перевагу над усіма мешканками нашого села — вона була белаткою. Так само, як і її чоловік Киян. І їхні четверо дітей.
А я народилась метейкою. І, ким би я не захотіла бути, метейкою і помру.
Зрештою, коли мені виповнилось п’ятнадцять, я вирішила, що ні дружиною, ні коханкою я не буду. Та й не можу. В Циркуті є закон — одна дитина із сім’ї обов’язково має пройти військову службу і прослужити на благо імперії десять років. Таких воїнів називають сервусами. У моїх батьків було двоє дітей — я та молодший на рік брат Полян. Зазвичай хлопчиків віддають в армію.
Але не все так просто. Мій брат народився хворим і слабким, а тому не пережив би й дороги до військової школи, не те що навчання. Батьки не могли обрати між нами, а тому вибір я зробила сама. На все життя запам’ятаю сльози Поляна і його благання передумати.
— Я все одно помру швидше, ніж інші підлітки. Краще ти лишишся вдома і будеш з батьками. Не хочу бути їхнім тягарем і причиною твого від’їзду. Тебе ж можуть поранити чи… чи… — його мольбу перервав жахливий кашель.
— …чи я вернусь за чотирнадцять років, жива і здорова. Ти ж знаєш, що за гарну службу і платять добре. Я привезу грошей, ми віддамо борги і житимемо в своїй хаті, а не в господаревій. Обіцяй мені триматись і помагати батькам.
— Ханно, я…
— Ти хороший брат, Поляне. І я люблю тебе. Для мене ти зробив би те саме.
Мама плакала не менше, а тато хоч і намагався стримуватись, та повсякчас ходив такий розсіяний і невеселий, що мені аж у грудях все стискалось від їхнього вигляду. Я знала, що батьків брат загинув на службі — це було ще до мого народження. Але люди помирають і в нас у селі, з цим можна тільки змиритись і йти далі.
Останні мої дні перебування під рідною стріхою були такими сповненими жалю і скорботи, наче я вже померла. Напевне, давався взнаки мій паскудний характер, а може, я ще була замала, аби все осягнути, та вже потім, коли минуло вдосталь часу і я із жахом почала усвідомлювати, що забуваю риси облич своїх рідних, прийшло і розуміння того, що треба було тоді сісти і поплакати разом з ними. Але… Вважала, що коли і я плакатиму, то тільки зроблю всім гірше. Я намагалась бути сильною, сміливою і безпристрасною. Напевне, так було правильно. Мій юний вік зіграв зі мною не одну моторошну гру — попри все, що я втрачала і за чим мала шкодувати, я вбачала в своєму від’їзді ще й наявні плюси. Я не буду ні коханкою, ні дружиною, не митиму підлогу в панських покоях, а ще… я вирвусь з того маленького сільця, де росла і зазнала, попри любов близьких, багато лиха і знущань белатів та їхніх прихвоснів. Я жертвувала собою і водночас їхала туди, де могла побачити хоч трохи світу — а тому, коли обличчя моїх рідних, сумні та заплакані, разом з батьківськими обличчями інших підлітків, яких поряд зі мною посадили на віз, зникли вдалині разом з нашим селом, я відчула вину за несподіване полегшення.