— Як ти мене знайшов? — я слухала, що він говорив і не могла швидко зорієнтуватись, зрозуміти, що то за Загублені рівнини, чи що за збір відбувається. Але я намагалась, хоч від мислення голова раптом почала боліти.
— Верхівка Трояндового пагорба на якусь мить засяяла, а тоді знову потемніла. Та я ніби відчув, що там щось сталось. Я тільки сподівався, що сервуси не дістануться туди швидше за мене.
— Хто такі сервуси? Ти їх боїшся.
— Я їх остерігаюсь, — виправив мене Тигран. — Це військові, вони патрулюють кордон, що пролягає трохи південніше звідси.
— Кордон?
— Патрії. Країни, на території якої ми зараз знаходимось. Хоча нам і треба чимшвидше її покинути. Зараз відпочинемо у сховку, а вночі продовжимо рухатись на схід. Завтра ввечері перейдемо кордон.
— Ти береш мене з собою?
— А ти маєш інші плани? — криво всміхнувся Тигран. Він мав сірі очі, що були то теплими і привітними, а то блистіли прохолодою — коли він надто уважно до мене придивлявся.
— Ну, я про них не пам’ятаю, — призналась я. — А чому ти мене береш із собою? Чому врятував?
— Мені цікаво, хто ти. І ти або не брешеш, або ж робиш це так майстерно, що я не можу тебе викрити. Від цього стає ще цікавіше.
— А куди ми підемо?
— У Дикий край. Землі за Патрією. Сервуси бувають там нечасто.
— Чому?
— Звідти важко повернутись. Усе, годі теревенити. Трохи відпочила?
— Трохи, — наголосила я.
— Підводься і ходімо. Тут годину йти ще. Тоді поспиш трошки.
— А їжа є? — наважилась я спитати.
Тигран якусь мить дивився на мене.
— Щось придумаю. Ходімо.
Він простягнув мені руку і допоміг підвестись. Отак, з палицею зі скляною верхівкою і поправивши на плечі велику шкіряну торбу, він пішов уперед. На поясі його висів у піхвах довгий ніж, яким він вночі звільнив мене від пут.
Я попленталась слідом.
Аж раптом через щось перечепилась і впала.
Зойкнувши, поглянула через плече на перешкоду — і нажахано застигла. На землі лежала людина. Вона хрипко дихала, а з грудей її стирчав десяток стріл. Червона кров стікала білою тунікою з нашитою на ній емблемою у вигляді чотирикутної зірки.
— Забилась?
Голос Тиграна наче вирвав мене з реальності на мить. Я моргнула і побачила, що помираючий зник. Зашпорталась я за корінь дерева.
— Що з тобою? Куди ти дивишся?
Я вдивлялась у гілку, але та не мала в собі нічого дивного.
— Я бачила чоловіка. Він помирав, — прошепотіла я.
— Що? — Тигран вперше справді здивувався. А тоді раптом ривком підняв мене за плечі з землі і струснув. — Що ти вигадуєш? Тут нікого немає!
— Але був, — заскімлила я. Було страшно, неймовірно страшно. Від Тигранових пальців, якими він стискав мої плечі, було боляче. Та я раділа, що відчуваю його дотик. Хотілось притиснутись до нього всім тілом. До живого, хай і роздратованого. — Він був у білій туніці. З зображенням чотирикутної зірки.
Тигран навіть перестав мене трясти.
— Пішли звідси. І не падай більше.
— Ти щось знаєш про це?
— Потім.
Ми йшли дуже довго. Хоч, може, то мені так здалось. Очі в мене злипались, тіло судомило від холоду. Хотіла попросити в Тиграна його куртку — але щоразу відганяла нав’язливу думку геть. Мало того, що врятував, то ще й мерзнути через мене буде?
— Думаю, тобі слід помитись, перш ніж ми заліземо до сховку. Ось, — хлопець порився в сумці і дістав звідти білий відріз тканини, — використаєш замість рушника.
— І де я маю помитись? — запитала я, отримуючи в голові такі асоціації: вода, чистота, пара. Лазня.
Лазня?
— Що таке лазня? — спитала я перш ніж Тигран відповів.
Хлопець витріщився на мене.
— Те, що на нас ще довго не чекатиме. Отам, — показав він рукою на кущі неподалік, — тече потічок. Можеш в ньому помитись. Я чекатиму тебе тут. Краще випери свою сукню, вона вся брудна. Ще занесеш хворобу.
— Хворобу? — тупо перепитала я.
— Так, — втомлено мовив хлопець, явно не бажаючи давати жодних пояснень. Виглядав він дещо роздратованим.
Я понуро попленталась до потічка.
Вперше в житті, яке я пам’ятала, я побачила воду. І це було прекрасно! Прозора субстанція, холодна, м’яка і сильна водночас — вода втамовувала спрагу і гамувала біль. А ще після неї ставало, на диво, тепліше (хоч спершу й зимно, диво!). Тому я без вагань зняла сукню і почала обмивати тіло. Правда, доводилось оминати дивні елементи одягу, що були в мене на стегнах і грудях, — чорного кольору, з мереживом і ще досить чистими. А тому роздягатись догола не було сенсу.