Нащо Маїна знову поставила нас одну проти одної?
Я цього не знала.
Я завдала першого удару.
Дана перехопила мою руку і, кинувши мене на підлогу, наступила на вивернуте передпліччя ногою. Без жодних слів. Холодно, ненависно.
Хрусь! Дана відійшла. Вона домоглась свого — наш поєдинок тривав всього кілька секунд, але я була точно не переможцем.
Я ще в житті так не кричала. Вона зламала мені руку.
Розділ 6
Виконувати накази вчителів.
Не вступати у стосунки з представниками іншої статі.
Не покидати стін школи.
Були іще накази. Багато наказів. Стіни бібліотеки були списані ними. Часом вони нам снились.
Дні в Сколісі були одноманітними, важкими, сповненими зусиль, поту і крові. І, разом з тим, вони бігли невимовно швидко.
Я сильнішала. Витягнулась, стала жорсткішою. Моє тіло набуло м’язів. Долоні вкрились мозолями. Близнюки все рідше били мене палицею — я навчилась не тільки тримати лук, а й стріляти точно в яблучко. Я зуміла стати однією з кращих у своєму класі. І вперше в житті собою пишалась. Хоч у школі моя гордість за себе наче зависла в затхлому місці. Один день був схожий на інший. І кожна мить була подібна до попередньої. Але я не могла поділитись своїми здобутками з батьками і братом. І це пригнічувало мене… Тому жодні мої надбання не були насправді важливими.
Минув час і настав останній рік навчання в Сколісі. Я знала, що після цього всі охочі, які відмінно складуть випускні іспити та отримають гарні відгуки від вчителів, зможуть спробувати вступити до Дарвенхарду. Але я хоч і одна з кращих учнів, та була переконана в тому, що стану сервусом. Не дарвенхардцем, ні. Мої переконання не змінилися: ні коли мені було п’ятнадцять, ні у дев’ятнадцятирічному віці.
Ми з Адамом таки поцілувались. Вірніше, він ризикнув і поцілував мене в кінці першого курсу. І я його не вкусила — хоч, визнаю, бажання трохи його налякати виникло.
Та я хотіла тієї… ніжності.
Власне, це те, що можна було сказати про наші з ним стосунки. Гадаю, Адам був закоханий в мене, хоч ніколи не говорив про це. Він був гарним, а з роками ставав ще кращим. І я знала, що за ним впадає не одна дівчина з нашої школи, зокрема, як не дивно, і Вишена. Ми з нею не сварились через це, навіть ніколи не обговорювали цю тему — хоч, я знаю, вона хотіла. Та я була надто сильною, вона — надто несміливою. Але я не тримала Адама біля себе.
Хоч і не проганяла. Захотів би — пішов. А він не йшов. Ми ніколи не тримались за руки, не вели романтичних бесід. Просто часом цілувались десь у порожньому коридорі, чи в якомусь класі, або бібліотеці, за стелажами, ризикуючи попастись на очі дарвенхардцям (це чомусь особливо мені подобалось). Він одного разу спробував залізти мені під сорочку — і отримав такого штурхана в живіт, що більше не намагався це зробити.
Я не хочу провести все життя в шахтах.
А ще я не хотіла, аби наші з Адамом стосунки змінювались. Мене усе влаштовувало. Часом мені це надоїдало і я могла уникати його тижнями. Часом сама його десь ловила і притискала до стінки. Зазвичай це було після якогось іспиту чи особливо важкого тренування, коли мені хотілось розслабитись і відчути поряд когось сильного. Не знаю, чи він був так само задоволений нашими стосунками і тим, яка я холодна і колюча. Я заспокоювала себе тим, що не тримаю його.
Насправді я його мучила.
І це мені іноді дуже подобалось.
У тій школі, без зеленої трави і яскравого сонячного проміння, моє серце кам’яніло і ставало жорстоким.
Та, зрештою, усі ми кам’яніли. Так було легше.
Хоча минуло всього кілька років, та я майже забула, як виглядають мої рідні. Часом вони снились мені — і я не бачила їхніх облич. Після таких снів я прокидалась, спітніла і злякана, і крутилась у ліжку до світанку.
Часом я згадувала, як Лада в перший день навчання сказала, що я добре тримаю себе в руках. Я тоді думала, що просто гарно контролюю емоції, але з часом почала розуміти, що насправді я не мала, що контролювати.
Одного разу, коли ми сиділи в бібліотеці і робили домашнє завдання з історії Циркути, я раптом відчула сильний головний біль. Відвела погляд від величезної книги в шкіряній обкладинці, яку ледь донесла від одного зі стелажів, і роззирнулась. На столах, за якими працювали учні, а ще на стінах бібліотеки було багато канделябрів зі свічками, тому приміщення освітлювалось добре. Тільки дарвенхардці, що неквапом походжали то там, то тут, нагадували чорні тіні.