Остання жарина на горизонті згасла.
Розділ 8
— Наскільки я знаю, у Сколісі літати не навчають, — промовив мені на вухо рятівник. Я здригнулась, бо впізнала голос, хоча чула його тільки один раз чи два. Коли він розмовляв з директором і коли наказував. Наказував мені. Нещодавно.
Всевлад.
Помічник Маїни.
Він розвернув мене, боляче схопивши за зап’ястя, і я опинилась дуже близько до чорних, цілковито непроникних очей.
Але вони були чорними, а не сірими.
Я здригнулась і відчула, як мені стає душно.
— Навіщо ти це зробив?
— У цій школі всі дівчата — такі дурнуваті? Чи тільки ти?
Його слова мене образили.
— Я не просила втручатися.
— А я не питав.
— Може, я хотіла цього.
Він дав мені ляпаса, але я не впала, бо він досі тримав мене за руку.
Різкий біль. Іншою рукою я доторкнулася до своїх губ — і побачила на пальцях кров.
Напевне, я таки божевільна, бо побачила, як кров із сірої стає червоною.
Злякана несподіваною здогадкою, я поглянула на руку, яку тримав Всевлад. Смикнула вільною рукою догори рукав сорочки. Від того місця, за яке тримав мене хлопець, моя шкіра знову набувала нормального кольору. Це було, як мара.
А він узагалі видавався нормальним. В його темному одязі я раптом розібрала неймовірну кількість відтінків кольорів. Аж в очах, що вже звикли до однотонності, зарябіло.
Його чорні очі та чорне волосся видались мені найяскравішими за усе довкола.
Я заморгала, відчуваючи, що на очі знову набігають сльози.
— Що з тобою? — запитав він. У його голосі я почула настороженість.
Ще б пак. Напевне, я видавалась йому божевільною.
— Я… ти… я нежива.
— Що?
— Не жива. Не жила. Я…
— Ми йдемо до Маїни. Хай вона з тобою розбирається, — сказав Всевлад. Його терпець уривався.
— Ні! — крикнула я і вчепилась у нього рукою. — Не до Маїни! Ні!
— А як я можу бути певен, що ти не стрибатимеш знову?
— Можеш. Поцілуй мене.
Я його здивувала. Дійсно здивувала. Але, як це не дивно, я відчувала в ньому потребу. Він не був сірим і виганяв мою сірість.
Я чекала, що він потягне мене до Маїни, що знову вдарить за такі слова, що… що… що хоч перепитає.
А він узяв і поцілував.
Моє серце забилось з такою силою, що, здається, увесь світ запломенів кольорами за мить.
Тоді ми більше не говорили. Після поцілунку Всевлад потягнув мене за передпліччя і не відпускав, доки ми не спустились на перший поверх.
— Вечеря ще триває, — мовив він сухо, відпускаючи мене. — Смачного.
І пішов не озирнувшись.
А я стояла, як дурепа, в коридорі, що вів до їдальні, і не могла зробити й кроку. Не знала, що відчуваю. Образу? Ні, це не була образа.
Це було сум’яття. І якесь дивне полегшення в душі.
Його вже давно не було видно і стихли й так ледь чутні кроки в далині, як я на ватних ногах пішла до їдальні, що вже майже опустіла.
Я взяла їжу і не торкнулась її.
Але випила три кухлі чаю.
Горло боліло після плачу.
І ніяк не вдавалось змити смак Всевладових уст з моїх.
Після ранкової розминки наступного дня усім учням четвертого курсу наказали залишитись. Ми чекали, доки молодші підуть, а тоді вишикувались строєм, який Маїна поставила в чотири ряди.
— Четвертокурсники! Я вітаю вас із тим, що ви розпочинаєте останній рік навчання в Сколісі. Триватиме він до кінця червня, тоді вас очікують випускні випробування. Від їх результатів залежить, куди вас направлять на службу — чим гірші будуть результати, тим в найбідніших і найвіддаленіших районах ви служитимете. Для тих, хто відмінно пройде випробування, з’явиться шанс скласти вступні іспити до Дарвенхарду. Прошу тих, хто хоче там опинитись, вийти з колони і зробити три кроки вперед.
Спочатку ніхто не рухався. Я краєм ока спостерігала за учнями довкола.
Потім хтось заворушився.
Вийшло троє хлопців і двоє дівчат.
Двох із хлопців я знала в обличчя, та не пам’ятала, як звуть. Третій був одногрупником Адама і звали його, здається, Гаранан. Я не могла пригадати, як звуть біляву дівчину, що стояла поряд з ним, але ми з нею кілька разів перетинались за час навчання і навіть якось розмовляли. Я не могла пригадати, коли це було і чому.
А другою дівчиною була Вишена.
Я різко видихнула.
Вишена, наша Вишена! Моя подруга з перших днів навчання в Сколісі. Ми разом їли кожного дня, жартували, вчились, спали в одній кімнаті і майже на сусідніх ліжках. Звісно, вона народилась у місті й не знала тої бідності, що її зазнають метеї в селах. Батьки Вишени були слугами в домі багатого купця-белата, вся їхня сім’я мешкала на території його маєтку. Можна навіть сказати, що поміж усіма нами Вишена була з найзаможнішої родини, вони не їли черствого хліба і пліснявого сиру та не мусили спати взимку під тонкими ковдрами, бо єдина перина використовувалась для того, аби заткнути велику діру в похилій хаті, як це було в мене. Але ж вона все одно була метейкою! І хотіла потрапити до когорти тих, хто допомагав белатам тримати нас у залізних рукавицях. Хотіла добровільно, свідомо.