— Як ти впевнишся, що вони не переслідують нас, коли ми підходитимемо до твого поселення?
— Перед світанком, якщо встигнемо дійти, ми перетинатимемо широке плато, на ньому всіх видно, як на долоні. Тоді і впевнюсь.
Хоч шкарпетки, які дав мені Тигран, були товстими і добротними, проте ноги жорсткі чоботи натерли добряче — не згірше за моє попереднє взуття. Тому, коли небо ліворуч засіріло, а ми якось непомітно почали йти вже не лугом, а земляним підйомом, я відчувала свої стопи як щось болюче, ниюче і важке. Ледве переставляла ними, але не скаржилась. Бо попри біль і втому, була ще й голодною. А коли так багато проблем, то нарікати на щось одне вже якось безперспективно. Живіт бурчав і це викликало в мене роздратування. Взагалі почувалась отупілою і нещасною. Тому коли Тигран повідомив, що за дві години ми піднімемось на плато, я не відчула взагалі нічого.
Від спраги пересохли губи.
Ставало світліше. Коли ми піднялись на плато, небо на сході вже геть зарожевілось, а хмари відчутно розійшлися. Праворуч від нас висів ще в небі блідий місяць, а на плато було вітряно — великий простір без трави і дерев, вкритий білою кам’янистою породою розлігся попереду. І десь там, далеко, було видно ліс.
— Хіба розумно іти по такому відкритому просторі завидна? — спитала я і сама здивувалась, як голос охрип.
— Тут ніде сховатись, треба рухатись далі. Я знаю, що ти втомилась, але мусиш потерпіти. Тримай, — він дістав із сумки невеличку флягу.
— Що це?
— Звичайна вода. Ти давно не пила.
— Дякую. Я не знала, що вона в тебе є.
— Я не їм, але ж п’ю. Без цього ніяк. Не казав тобі раніше, бо ти б усе вихлебтала ще на узліссі.
Я ледь всміхнулась і надпила трохи води. В голові прояснилось.
Дивно, але плато ми минули досить швидко. В мене з’явились сили, щойно з-за горизонту з’явилось сонце. До того ж, іти було легко — по рівній, твердій землі. І тут дув вітер — південний, стрімкий, свіжий. Волосся в мене на голові розвівалось, часом темною хвилею закриваючи світ. Я прибирала його з обличчя і мимоволі всміхалась. Кілька разів ловила на собі задумливі погляди Тиграна.
Коли ми опинились на узліссі, я відчула просто неймовірне задоволення: нарешті!
Ліс навколо був несхожий на попередній. Дерева тут росли старі, вищі та ніби якісь міцніші. Коріння так обплітало землю, що часом доводилось іти лише по ньому.
— Зараз ми поліземо на дерево. Маєш ще сили?
Мій настрій різко впав.
— Думаю, що я не маю вибору.
— Повір, що на дереві значно краще відпочивати, ніж тут, у сирості.
Не знаю, як, але я полізла на те кляте дерево. Благо, що Тигран дерся попереду, в особливо важких місцях подаючи мені руку та підтримуючи. Голова крутилась від голоду, а тепер стало геть хижо від страху висоти. Неймовірним зусиллям волі примушувала себе не дивитися вниз, на землю. Добре хоч, що дерева тут мали багато розлогих, міцних гілок.
Гнізда… Величезні гнізда ховались у кронах дерев. Складені з товстих гілок та дрібних м’яких соломин, травинок, навіть пуху. Кілька пір’їн довжиною в половину мого зросту застрягли між гілками. Я сторопіла.
— Ну як? Краще тут буде спати, ніж на землі, правда ж? — спитав задоволено Тигран, допомігши мені залізти в гніздо.
Ми були біля самої верхівки дерева — звідси було видно все довкола. Там, звідки ми прийшли, простягалось велике плато, а за ним, ховаючись у далині — безмежна зелена рівнина. Лісу, в якому провели попередню ніч, мені видно вже не було — він зник десь там, далеко, за зеленою хвилею. Хмари сірими клаптями повзли небом — важкі, дощові. Але сонце пробивалось крізь них і це було воістину велично — золоті промені буквально розривали захмарене небо, проливаючись на землю життєдайним світлом. Низько над землею пурхали зграйки маленьких пташечок, а десь аж на краю плато — там, біля самого спуску в луги, якими ми прийшли, — ходила якась тварина. Я не могла розгледіти, хто то був, але цілком можливим здавалось, що то один з величезних вовків. Вітер дув сильний — землею пливли величезні тіні від хмар, міняючись місцями зі світлими клаптями.
А там, куди ми прямували, панувало царство зелені, гілля та пагорбів. В голові у мене зринуло слово «море» — ми були на височині, але чим далі, тим нижче спадали хвилі лісу, і чим далі, тим вищими ставали дерева. Тільки те, що ми перебували на підвищенні, дозволяло бачити ліс на багато кілометрів далі. Де-не-де із зелених хвиль виринали гострі скелі — коли на них падало сонячне проміння, вони нагадували зуби. Ліс шумів високими кронами, колишучись і змінюючи забарвлення від темно-зеленого, майже чорного — і до жовтого там, де листя торкалась осінь.