— Господи, про нас уже всі знають?
Шинкар кивнув із лагідною усмішкою.
— У такому містечку, як це, таємниць не буває.
— Що ж, — рішучо мовив Аарон, — я роблю це і для неї. Для нас. На свої гроші й на те, що заощадив із платні, зможу купити нам хату або відкрити свою справу, не пішовши до якогось шима-лихваря.
Коут відкрив рота, а тоді знову його стулив. На одну довгу, глибоку мить він, здавалося, поринув у задуму, а тоді заговорив, явно дуже обережно добираючи слова.
— Аароне, ти знаєш, хто такий Квоут?
Ковальчук закотив очі.
— Я ж не ідіот. Ми ще вчора розповідали про нього, пам’ятаєте? — він поглянув через шинкареве плече на кухню. — Слухайте, мені треба йти. Фурман буде лютий, як мокра курка, якщо я не…
Коут заспокійливо змахнув рукою.
— Аароне, пропоную домовленість. Послухай мене, і я дозволю тобі взяти харчів задарма, — він пересунув срібний біт назад через шинквас. — А на це ти тоді зможеш купити у Треї щось гарне для Роуз.
Аарон насторожено кивнув.
— Згода.
— Що ти знаєш про Квоута з історій, які чув? Який він має бути із себе?
Аарон засміявся.
— Мертвий?
Коут ледь помітно всміхнувся.
— А крім цього?
— Він знав усякі таємні чари, — розпочав Аарон. — Знав шість слів, які можна шепнути коневі на вухо, щоб той пробіг сотню миль. Міг обертати залізо на золото й запасати блискавки, ловлячи їх у слоїки. Знав пісню, що відчиняє всякий замок, і міг однією рукою пробити міцні дубові двері…
Аарон поступово замовк.
— Насправді все залежить від оповідки. Іноді він хороший, як відважний принц. Він якось урятував кількох дівчат від ватаги оґрів…
Знову легка усмішка.
— Знаю.
— …зате в інших оповідках він правдивий покидьок, — вів далі Аарон. — Він викрав з Університету таємні чари. Тому його й витурили, розумієте? І Квоутом Королевбивцею його звали не за гарну гру на лютні.
Усмішка зникла, проте шинкар кивнув.
— Правильно. Але який він був?
Аарон трохи наморщив чоло.
— Він мав руде волосся, якщо ви про це. Так кажуть усі оповідки. Махав мечем, як правдивий чорт. Був страшенно розумний. А ще мав по-справжньому вправний язик, міг словами викрутитися з чого завгодно.
Шинкар кивнув.
— Так. Отже, уявімо, що ти Квоут і, як ти кажеш, страшенно розумний. І за твою голову раптом призначають винагороду в тисячу роялів і герцогство всякому, хто її відітне. Що ти зробив би?
Ковальчук похитав головою та знизав плечима, відверто розгубившись.
— Ну, якби я був Квоутом, — заговорив шинкар, — то вдав би власну смерть, змінив би ім’я й відшукав би якесь мале містечко на краю світу. Тоді відкрив би шинок і постарався би щезнути, — він поглянув на юнака. — Ось що я зробив би.
Аарон позирнув на руде волосся шинкаря, на меч, який висів над шинквасом, а тоді знову на шинкареві очі.
Коут повільно кивнув, а тоді показав на Хроніста.
— Отой хлопака — не просто собі писар. Він своєрідний історик, прийшов записати правдиву історію мого життя. Початок ти пропустив, але, якщо хочеш, можеш зостатися, щоб почути решту, — шинкар невимушено всміхнувся. — Я можу розповісти тобі історії, яких іще ніхто не чув. Історії, яких більше ніхто не почує. Історії про Фелуріян, про те, як я навчився битися в адемів. Правду про принцесу Арієль.
Шинкар потягнувся через шинквас і торкнувся руки хлопця.
— Насправді, Аароне, ти мені до вподоби. Я вважаю, що ти надзвичайно розумний, і дуже не хотів би, щоб ти змарнував життя, — глибоко вдихнув і поглянув ковальчукові просто в обличчя. Його очі мали приголомшливий зелений колір. — Я знаю, як почалася ця війна. Знаю, як усе було насправді. Почувши про це, ти вже набагато менше хотітимеш утекти й загинути в бою в гущі подій.
Шинкар показав рукою на один із порожніх стільців за столом поряд із Хроністом і всміхнувся — чарівливо, невимушено, як справжній казковий принц.
— Що скажеш?
Одну довгу мить Аарон серйозно дивився на шинкаря, тоді швидко перевів погляд на меч, а тоді — знову поглянув униз.
— Якщо ви справді… — голос хлопця поступово затих, але завдяки виразу його обличчя репліка прозвучала як запитання.
— Це справді я, — лагідно запевнив його Коут.
— …тоді можна побачити ваш плащ без кольору? — спитав з усмішкою ковальчук.
Чарівлива усмішка шинкаря застигла й потріскалася, наче розбита шибка.
— Ти плутаєш Квоута з Таборліном Великим, — буденним тоном озвався Хроніст із протилежного боку зали. — Плащ без кольору був у Таборліна.