Аарон зі спантеличенням на обличчі повернув голову до писаря.
— Тоді що було у Квоута?
— Тіньовий плащ, — відповів Хроніст. — Якщо я не помиляюся.
Хлопчисько знову повернувся до шинкваса.
— Тоді можете показати мені свій тіньовий плащ? — запитав він. — Або трохи чарів? Завжди хотів їх побачити. Трішки вогню чи блискавки вистачило б. Я не хтів би вас утомити.
Відповісти шинкар не встиг: Аарон раптом засміявся.
— Та я просто шуткую з вами, пане Коуте, — і всміхнувся ще раз, ширше, ніж до цього. — Пане й пані, скільки живу на світі, ще не чув такого брехуна, як ви. Навіть мій дядько Алван не міг би розказати таке зі спокійним лицем.
Шинкар опустив погляд і пробурмотів щось незрозуміле.
Аарон потягнувся через шинквас і поклав широку долоню Коутові на плече.
— Пане Коуте, я знаю, що ви просто хочете допомогти, — тепло промовив він. — Ви хороша людина, і я подумаю над вашими словами. Я не біжу до війська стрімголов. Я просто роздумую, що можна обрати.
Ковальчук сумовито похитав головою.
— Присягаюся. Сьогодні до мене зрання всі чіпляються. Мамця сказала, що хвора на сухоти. Роуз сказала, що вагітна, — він провів рукою крізь волосся й захихотів. — Але мушу сказати, що ви всіх перемогли.
— Ну, знаєш… — Коут видушив із себе кволу усмішку. — Я не зміг би дивитися твоїй матусі в очі, якби не спробував.
— Може, у вас і були б шанси, якби ви обрали щось вірогідніше, — припустив юнак. — Але ж усі знають, що Квоутів меч був зі срібла, — він позирнув на меч, який висів на стіні. — І звався він не Примха. Він був Кайсера, вбивця поетів.
Тут шинкар трохи відхитнувся.
— Вбивця поетів?
Аарон уперто закивав.
— Так, пане. І той ваш писар каже правду. Плащ у нього був увесь із павутиння й тіней, а ще він носив персні на всіх пальцях. Як там?
Одна рука в перснях: залізо й бурштин,
Із дерева, з каменю, з кістки один.
Не видів…
Ковальчук насупився.
— Решти не згадаю. Було щось про вогонь…
Обличчя шинкаря стало непроникним. Він опустив погляд на свої руки, що лежали розчепірені на шинквасі, а за мить продекламував:
Не видів ніхто їх на другій руці.
Кривавий був плинний, як води в ріці.
Повітряний перстень, як шепіт, тонкий,
А той, що із льоду, якийсь не такий.
Блищав ледь помітно перстень вогненний,
А той, що останній, був безіменний.
— Точно, — всміхнувся Аарон. — Ви часом не ховаєте їх за шинквасом? — він став навшпиньки, неначе намагаючись роздивитися.
Коут усміхнувся — невпевнено, присоромлено.
— Ні. Ні, не можу так сказати.
Вони обидва злякано підскочили: Баст гупнув лантухом об шинквас.
— Цього має вистачити і тобі, і Фурманові на два дні, ще й багацько зостанеться, — різко сказав він.
Аарон завдав лантух на плечі й зібрався вийти, але завагався й озирнувся на пару за шинквасом.
— Ненавиджу просити про послуги. Старий Коб сказав, що глядітиме мамцю за мене, але…
Баст обійшов шинквас і повів Аарона до дверей.
— Гадаю, в неї все буде гаразд. Якщо хочеш, я ще й до Роуз зазирну, — він обдарував ковальчука широкою безсоромною усмішкою. — Просто щоб знати, що їй не самотньо і взагалі.
— Був би дуже вдячний, — запевнив Аарон. У його голосі добре відчувалося полегшення. — Коли я пішов, вона була трохи в істериці. Було б незле, якби її хтось утішив.
Баст зупинився, ще не відчинивши дверей шинку, і кинув на плечистого хлопця погляд, сповнений недовіри. Тоді похитав головою й таки відчинив двері.
— Так, іди собі. Повеселись у великому місті. Не пий води.
Зачинивши за ковальчуком двері, Баст притулився чолом до їхнього дерева, неначе раптом утомився.
— «Було б незле, якби її хтось утішив»? — вражено повторив він. — Беру назад усе, що казав про розум цього хлопчиська, — розвернувся до шинкваса та звинувачувально тицьнув пальцем на зачинені двері. — Ось що буває, — твердо сказав він, звертаючись до всієї зали водночас, — коли щодня працюєш із залізом.
Шинкар невесело реготнув, спершись на шинквас.
— Ось тобі й мій легендарний вправний язик.
Баст зневажливо пирхнув.
— Реші, той хлопчисько — ідіот.
— Басте, мені має стати легше від того, що я не зміг умовити ідіота?
Хроніст тихенько прокашлявся.
— Це радше характеризує той спектакль, який ви тут улаштували, — сказав він. — Ви так добре грали шинкаря, що вас не можуть уявити ніким іншим, — обвів жестом порожню пивницю. — Відверто кажучи, я здивований, що ви ладні ризикувати життям тут лише для того, щоб отой хлопець не пішов до війська.