Я визнав, що гадки не маю, а невдовзі ми почали ділитись історіями про Елодіна. Фела сказала, що один канцеляр застукав його голяка в Архівах. Я чув, що Елодін якось цілий виток ходив Університетом із зав’язаними очима. Фела чула, буцімто він із нуля вигадав цілу мову. Я чув, що він улаштував бійку в доволі сумнівній місцевій корчмі через те, що хтось уперто вживав слово «послуговуватися» замість «використовувати».
— Про це я теж чула, — засміялася Фела. — Щоправда, це було в «Коні й четвірці», а винен був баронет, який безперестанку казав «понад те».
Я й незчувся, як ми опинилися в голові черги.
— Квоут, син Арлідена, — промовив я.
Знуджена жінка зазначила моє ім’я, і я витягнув із чорної оксамитової торбинки гладенький жетон зі слонової кістки. Там було написано: «Повалок, опівдні». Восьмий день вступної кампанії, на підготовку вдосталь часу.
Фела витягнула жетон і собі, і ми відійшли від столика.
— Що витягнула? — спитав я.
Вона показала мені свій маленький жетон зі слонової кістки. «Запалок, четвертий дзвін».
Їй неймовірно пощастило, то був чи не найпізніший час із можливих.
— Ого. Вітаю.
Фела знизала плечима і сховала жетон у кишені.
— Мені однаково. Я не налягаю на навчання. Що більше готуюся, то гірше в мене входить. Від цього я просто нервуюся.
— То поміняй його, — сказав я й показав на юрбу студентів, що снували довкола. — За такий час хтось заплатив би цілий талант. А може, й більше.
— І торгуватись я теж не дуже люблю, — відповіла Фела. — Просто вирішую, що будь-який мій жетон щасливий, і тримаюся за нього.
Звільнившись від черги, ми вже не мали приводу залишатися разом. Однак мені було приємне її товариство, а вона явно не палала бажанням утекти, тож ми вдвох безцільно валандалися подвір’ям, тимчасом як довкола нас снував натовп.
— Я вмираю з голоду, — сказала раптом Фела. — Не хочеш піти кудись на ранній обід?
Я з болем усвідомив легкість свого гаманця. Якби я був бідніший, треба було б покласти туди камінь, щоб гаманець не метлявся на вітрі. В Анкера мене годували задарма, бо я там музикував. Тож витрачатися на їжу деінде, тим паче так близько до вступу, було цілковитою дурістю.
— Був би радий, — чесно сказав я. А тоді збрехав: — Але мені треба трохи роззирнутися тут — подивитися, чи не хоче хтось помінятися часом. Я вже давно торгуюся.
Фела попорпалася в кишені.
— Якщо хочеш більше часу, можеш узяти мій.
Я поглянув на жетон, який вона затиснула між великим і вказівним пальцями, й відчув величезну спокусу. Ще два дні на підготовку були б дарунком небес. А помінявши жетон, можна було заробити талант. Або й два.
— Не хотів би відбирати в тебе удачу, — всміхнувся я. — А тобі вже точно не потрібен мій талан. До того ж ти вже й так була зі мною надто щедра, — я демонстративно закутав плечі у плащ.
Тут Фела всміхнулася і, простягнувши руку, провела кісточками пальців по плащу.
— Рада, що тобі подобається. Але, як на мене, я досі тобі винна, — вона нервово покусала губи, а тоді опустила руку. — Пообіцяй, що даси мені знати, якщо передумаєш.
— Обіцяю.
Вона знов усміхнулась, а тоді легенько помахала рукою й пішла геть через усе подвір’я. Дивитись, як вона крокує крізь юрбу, було все одно що дивитись, як вітер віє по поверхні ставка. Щоправда, Фела не лишала бриж на воді — замість цього їй услід оберталися голови юнаків.
Поки я ще дивився, до мене підійшов Вілем.
— То що, ти вже закінчив фліртувати? — запитав він.
— Я не фліртував, — сказав я.
— А треба було, — відповів він. — Нащо мені ґречно чекати й не втручатись, якщо ти гайнуєш такі можливості?
— Усе не так! — запевнив я. — Вона просто привітна.
— Ну звісно, — промовив Вілем. Через різкий шалдійський акцент сарказм у його голосі був удвічі помітнішим. — Що тобі випало?
Я показав йому свій жетон.
— На день пізніше, ніж у мене, — показав свій Вілем. — Я поміняюся з тобою за один йот.
Я завагався.
— Та ну! — промовив Вілем. — Ти ж однаково не можеш готуватися в Архівах, як ми.
Я гнівно зиркнув на нього.
— Твоє вміння співпереживати вражає.
— Я приберігаю співпереживання для тих, кому вистачає розуму не доводити Майстра-Архівіста до сказу, — заявив Віл. — А для таких, як ти, у мене є лиш один йот у разі обміну. Ти хотів би так чи ні?
— Хотів би два йоти, — відповів я та оглянув юрбу в пошуках студентів із відчайдушним шалом в очах. — Якщо таке можливо.
Вілем примружив темні очі.