Та все ж варіантів було небагато.
— Тоді, мабуть, робитиму лампи, — сказав я.
Джаксім кивнув і розгорнув облікову книгу. Я заходився перелічувати з пам’яті все необхідне:
— Мені знадобляться двадцять середніх сирих випромінювачів. Два набори високих форм. Діамантовий стилос. Тентенова склянка. Два середні тиглі. Чотири унції бляхи. Шість унцій тонкої сталі. Дві унції нікелю…
Джаксім, киваючи самому собі, записав почуте у книгу.
***
Вісім годин по тому я пройшов у парадні двері закладу Анкера, пахнучи розпеченою бронзою, дьогтем і вугільним димом. Надворі була майже північ, а в залі не було нікого, крім кількох затятих пияків.
— Маєш пошарпаний вигляд, — сказав Анкер, коли я підійшов до шинкваса.
— Я й почуваюся пошарпаним, — відповів я. — У казанку, певно, нічого не зосталося?
Він хитнув головою.
— Сьогодні люди були голодні. Маю трохи холодної картоплі, яку планував закинути завтра в суп. І, здається, половинку запеченого гарбуза.
— Годиться, — запевнив я. — Хоча був би радий іще дістати трохи солоного масла.
Анкер кивнув і відштовхнувся від шинкваса.
— Із розігріванням можеш не морочитися, — попередив я. — Я просто занесу це до себе в кімнату.
Він виніс миску з трьома чималими картоплинами й половинкою золотавого гарбуза, що мав форму дзвона. Посередині гарбуза, звідки було вичерпано насіння, виднілася щедра порція масла.
— А ще візьму пляшку бредонського пива, — додав я, взявши миску. — Із кришечкою. Не хочу облити сходи.
До моєї крихітної кімнатки вели три марші. Зачинивши двері, я обережно перевернув гарбуз у мисці догори дриґом, поставив на нього пляшку й закутав усе це в мішковину. Вийшов вузлик, який можна було нести під пахвою.
Тоді я відчинив вікно й видерся на дах шинку. Звідти можна було спокійно перескочити до пекарні на протилежному боці провулка.
У небі низько висів кавалок місяця. Він світив достатньо, щоб я бачив усе й водночас не почувався вразливим. Не можна сказати, ніби я занадто хвилювався. Наближалася північ, і на вулицях було тихо. До того ж люди напрочуд рідко дивляться вгору.
Арі сиділа на широкому цегляному димарі й чекала на мене. Вона була в сукні, яку їй купив я, і мляво гойдала босими ніжками, дивлячись на зорі. Волосся в неї було таке тонке та світле, що оточувало її голову ореолом і злітало від найлегшого вітерцю.
Я обережно ступив на середину пласкої ділянки бляшаної покрівлі. Від дотику моєї ноги вона тихенько гупнула, наче далекий м’який барабан. Ніжки Арі припинили гойдатись, і вона застигла, мов наляканий кролик. А тоді побачила мене й усміхнулася. Я помахав їй рукою.
Арі зіскочила з димаря й поскакала до мене. Волосся майоріло в неї за спиною.
— Привіт, Квоуте! — вона відступила на пів кроку. — Ти смердиш.
Я всміхнувся найкращою усмішкою за день і сказав:
— Привіт, Арі. Ти пахнеш як гарненька юна дівчина.
— Так, — радісно погодилася вона.
Арі трохи відступила вбік, а тоді знову пішла вперед. Ступали її босі ноги легко, навшпиньках.
— Що ти мені приніс? — запитала вона.
— А що ти мені принесла? — відказав я.
Вона всміхнулася.
— У мене є яблуко, яке вважає себе грушею, — повідомила Арі та продемонструвала його. — А ще — булочка, що вважає себе кицею. І салат, який уважає себе салатом.
— Виходить, розумний салат.
— Аж ніяк, — заперечила Арі й витончено пирхнула. — Нащо, бувши розумним, уважати себе салатом?
— А якщо ти і є салат? — запитав я.
— Тоді — тим паче, — відказала вона. — Бути салатом уже кепсько. А як жахливо ще й уважати себе салатом! — Арі сумовито похитала головою. Її волосся заметлялося слідом, неначе вона занурилася під воду.
Я розгорнув свій вузлик.
— Я приніс тобі картоплі, пів гарбуза та пляшку пива, що вважає себе буханцем хліба.
— А чим уважає себе гарбуз? — із цікавістю запитала Арі, опустивши на нього погляд. Руки вона тримала зчепленими за спиною.
— Гарбузом, — відповів я. — Але вдає із себе призахідне сонце.
— А картопля? — запитала Арі.
— Вона спить, — заявив я. — І, боюся, мерзне.
Арі підвела на мене лагідний погляд.
— Не бійся, — сказала вона, простягнула руку й на мить приклала пальці до моєї щоки. Її дотик був легший за пір’їнку. — Я тут. Ти в безпеці.
***
Ніч була студена, тож Арі замість поїсти на дахах, як це часто в нас бувало, повела мене за залізну решітку каналізації, до розгалужених тунелів під Університетом.