— Що? — здивувався Сіммон. — Це неможливо. Розмір плати за навчання визначається за результатами вступної співбесіди.
Манет пирхнув, і цей звук лунко відбився від його кухля, поки він робив новий ковток.
— Співбесіда — це лише частина гри. Якщо це тобі по кишені, з тебе витискають трохи грошенят. Те саме, якщо ти їм дошкуляєш, — він серйозно придивився до мене. — Цього разу тобі дістанеться з обох боків. Скільки разів за останній семестр тебе підіймали на роги?
— Двічі, — зізнався я. — Але другого разу я насправді був невинуватий.
— Ну звісно, — Манет відверто поглянув на мене. — І тому тебе зв’язали й відшмагали до крові, так? Бо ти був невинуватий?
Я ніяково посунувся на стільці, відчуваючи, як тягнуться не до кінця загоєні шрами вздовж спини.
— Здебільшого невинуватий, — виправився я.
Манет відмахнувся.
— Проблема не у провині. Дерево не влаштовує грози, але всякий дурень знає, куди б’є блискавка.
Вілем серйозно кивнув.
— У нас удома кажуть: найдовший цвях забивають першим, — Віл насупився. — Сіаруською це звучить краще.
Сім набув стурбованого вигляду.
— Але вступна співбесіда все одно великою мірою визначає плату за навчання. Хіба ні? — з його тону я здогадався, що Сім навіть не припускав, що у гру можуть вступати особисті образи чи політичні проблеми.
— Як правило, так, — визнав Манет. — Але майстри самі обирають запитання, і кожен із них має змогу висловитися, — він заходився рахувати на пальцях. — Гемм не надто тебе любить, а ображатися може капітально. Ти швидко накликав на себе невдоволення Лоррена й не зумів виправитися. Ти збитошник. А наприкінці минулого семестру пропустив майже цілий виток занять. Без попередження й без пояснень опісля, — він багатозначно поглянув на мене.
Я опустив погляд на стіл, гостро усвідомлюючи, що кілька із пропущених занять мав відбути в Рукотворні як Манетів учень.
За мить Манет знизав плечима і продовжив:
— На додачу до всього, цього разу тебе випробовуватимуть як ре’лара. На вищих щаблях плата за навчання зростає. Я не без причини так довго проходив у е’лірах, — він суворо глянув на мене. — Моє найімовірніше припущення? Для тебе буде щастям заплатити менше, ніж десять талантів.
— Десять талантів, — Сім шумно втягнув повітря крізь зуби і співчутливо похитав головою. — Добре, що ти такий заможний.
— Не такий заможний, — відповів я.
— Як так? — запитав Сім. — Коли Емброуз розбив твою лютню, майстри оштрафували його майже на двадцять талантів. Куди ти подів такі гроші?
Я опустив погляд і злегка торкнувся ногою футляра зі своєю лютнею.
— Ти витратив їх на нову лютню? — із жахом перепитав Сіммон. — Двадцять талантів? Ти знаєш, що можна купити на цю суму?
— Лютню? — промовив Вілем.
— Я й не знав, що можна витратити стільки на інструмент, — заявив Сіммон.
— Можна витратити й набагато більше, — вставив Манет. — Вони як коні.
Тут розмова трохи стухла. Віл і Сім повернулися до нього зі спантеличенням у очах.
Я засміявся.
— Насправді це гарне порівняння.
Манет глибокодумно кивнув.
— Розумієте, для коней діапазон широкий. Об’їжджену стару робочу шкапу можна купити менш ніж за талант. А можна купити прудкого волдського коня за сорок.
— Малоймовірно, — буркнув Віл. — Принаймні якщо волд справжній.
Манет усміхнувся.
— Отож-бо. Хай скільки хтось на вашій пам’яті витратив на коня, таку суму цілком можна витратити на купівлю гарної арфи чи скрипки.
Сіммона це явно вразило.
— Але ж мій батько якось витратив аж двісті п’ятдесят на високого кепкенського коня, — заявив він.
Я нахилився вбік і показав.
— Он у того блондина мандоліна коштує вдвічі дорожче.
— Але ж… — заговорив Сіммон. — Але ж коні мають родоводи. Коней можна розводити та продавати.
— Ота мандоліна має родовід, — сказав я. — Її виготовив сам Антрессор. Їй уже сто п’ятдесят років.
Я дивився, як Сім засвоює цю інформацію, розглядаючи усі інструменти в залі.
— І все-таки, — промовив він. — Двадцять талантів, — похитав головою. — Чому ти не зачекав до кінця вступу? Міг би витратити на лютню те, що в тебе зосталося б.
— Вона мені потрібна, щоб грати в Анкера, — пояснив я. — Мені там як штатному музиканту надають безкоштовне житло й харчі. Не граючи, я не можу там залишатися.
Це було правдою, тільки не всією. Анкер трохи зглянувся б на мене, якби я пояснив своє становище. Однак якби я зачекав, то був би змушений провести майже два витки без лютні. Це було б усе одно що жити без зуба чи кінцівки. Все одно що провести два витки із зашитим ротом. Це було немислимо.