— І я витратив на лютню не всю суму, — додав я. — Ще в мене виникли деякі інші витрати.
Конкретно кажучи, я заплатив ґелетові, в якого позичав гроші. На це пішло шість талантів, але звільнитися від боргу Деві було все одно що скинути з грудей великий тягар.
Але тепер я відчував, як той-таки тягар лягає на мене знов. Якщо здогад Манета виявиться точним бодай наполовину, моє становище скрутніше, ніж я думав.
На щастя, світло пригасло і в залі стало тихо, тож мені не довелося пояснювати свої дії далі. Ми підвели погляди, а тим часом Станчіон вивів на сцену Марі. Він потеревенив зі слухачами неподалік, поки вона настроювала скрипку, а зала почала затихати.
Марі мені подобалася. Вона була вища за більшість чоловіків, горда, як кішка, і володіла щонайменше чотирма мовами. Чимало музикантів Імрі всіляко старалися наслідувати останній писк моди, сподіваючись стати своїми для шляхти, але Марі носила дорожній одяг. Штани, в яких можна було працювати цілий день, чоботи, в яких можна було пройти двадцять миль.
Прошу зауважити, що не хочу сказати, ніби вона ходила в одязі з домотканого полотна. Вона просто не любила моду чи дешеві прикраси. Одяг у неї явно був пошитий на замовлення, обтислий, підкреслював її красу. Того вечора вона була в багряному та брунатному, барвах своєї покровительки леді Джейл.
Наша четвірка придивилася до сцени.
— Визнаю, — тихо промовив Вілем, — що чимало думав про Марі.
Манет стиха захихотів.
— Вона ж як півтори жінки, — сказав він. — А це у п’ять разів більше жінки, ніж вам до снаги.
За інших обставин ми, почувши такі слова, могли б зухвало обуритись. Але Манет вимовив це без тіні глузливості в голосі, тож ми пропустили це повз вуха. Тим паче зважаючи на те, що це, ймовірно, була правда.
— Для мене це не так, — заявив Сіммон. — Вона завжди має такий вигляд, ніби готується когось забороти. Або піти приборкати дикого коня.
— Так, — іще раз захихотів Манет. — Якби ми жили у кращі часи, такій жінці поставили б храм.
Ми затихли: Марі закінчила настроювати скрипку й почала грати приємне рондо, повільне й лагідне, як легкий весняний вітерець.
Хоча мені ні´коли було про це казати, Сіммон мав рацію більш ніж наполовину. Якось у «Кремені й чортополоху» я бачив, як Марі вдарила якогось чоловіка в горлянку, бо він назвав її «тією пащекуватою сучкою зі скрипкою». Ще й копнула його, як він упав. Щоправда, лише раз і не так, щоб завдати йому непоправної шкоди.
Марі продовжувала грати своє рондо. Його повільний приємний темп поступово прискорювався, і врешті музика стала жвавою. Замислитися про танець під таку мелодію можна, лише маючи винятково легкі ноги або будучи винятково п’яним.
Марі прискорювала темп так, що врешті про танці під її музику стало неможливо й мріяти. Тепер музика аж ніяк не йшла клусом. Вона мчала швидко, наче пара дітей, що біжать наввипередки. Я чудувався тому, як чисто й чітко рухаються її пальці, попри несамовитий темп.
Швидше. Шпарко, наче олень, за яким женеться дикий пес. Я занервувався, бо знав: рано чи пізно вона послизнеться, помилиться чи пропустить ноту. Одначе Марі не знати як продовжувала. Кожна нота звучала ідеально — різко, сильно, солодко. Її прудкі пальці високо вигиналися над струнами. Зап’ясток руки, якою вона тримала смичок, був розслаблений і млявий, попри шалену швидкість.
Іще швидше. Обличчя в Марі напружилося. Рука зі смичком утратила чіткість. Іще швидше. Вона напружилася вся, міцно вперла довгі ноги у сцену, щільно притиснула скрипку до щелепи. Кожна нота звучала різко, наче пташиний спів на світанку. Іще швидше.
Вона стрімголов закінчила й раптово, театрально вклонилася, не припустившись жодної помилки. Я обливався потом, мов загнаний кінь, моє серце калатало.
Я був не один такий. У Віла із Сімом на чолах виблискував піт.
А Манет так учепився у край столика, що аж кісточки пальців побіліли.
— Тейлу милосердний, — ледве вимовив він. — І таку музику тут грають щовечора?
Я всміхнувся йому й відповів:
— Ще рано. Ти не чув, як граю я.
***
Вілем замовив випивку на всіх наступним, і наша розмова перейшла до безглуздих пліток Університету. Манет був там довше за половину майстрів, тому знав більше скандальних історій, аніж усі ми разом узяті.
Лютніст із густою сивою бородою зворушливо зіграв «Ен Феант Моріє». Відтак двоє гарних жінок (одній було сорок із гаком, а друга годилась їй у доньки) заспівали дуетом про Ланієль Другу Юність, і такої пісні я ще ніколи не чув.