Марі знову покликали на сцену, і вона зіграла простеньку джиґу з таким ентузіазмом, що люди затанцювали між столиками. Навіть Манет підвівся на останньому приспіві та здивував нас, показавши, що має надзвичайно легкі ноги. Ми поаплодували йому, і він сів назад, розпашілий і засапаний.
Віл замовив йому випивки, а Сіммон повернувся до мене із захватом у очах.
— Ні, — промовив я. — Я її не гратиму. Сказано ж тобі.
Сім здувся з таким відвертим розчаруванням, що я не втримався від сміху.
— Послухай-но. Я зараз пройдуся закладом. Як побачу Трепа, то підбурю його.
Я поволі пішов велелюдною залою. При цьому я дійсно виглядав Трепа, та насправді полював на Денну. Не бачив, щоб вона заходила крізь парадні двері, але через музику, карти й гамір у закладі цілком міг просто її не помітити.
Мені довелося чверть години методично пробиратися людним основним поверхом, дорогою придивляючись до облич усіх присутніх і зупиняючись, щоб побалакати з кількома з музикантів.
Другого ярусу я дістався саме тоді, коли світло знову пригасло. Вмостився біля поруччя й подивився на іллійського дударя, який грав сумовиту ритмічну мелодію.
Коли світло знову спалахнуло, я обшукав другий ярус «Еоліяна» — широкий балкон, який мав форму півмісяця. Мій пошук був передусім ритуалом. Шукати Денну було відверто марною справою, все одно що молитися про настання гарної погоди.
Але той вечір став винятком із правила. Неспішно крокуючи другим ярусом, я помітив, як вона йде разом із високим темноволосим паном. І змінив маршрут поміж столиків, щоб невимушено їх перехопити.
Пів хвилини по тому Денна помітила мене. Ясно, радісно всміхнулась і прибрала руку з передпліччя того пана, а тоді жестом покликала мене до себе.
Чоловік поряд із нею був гордий, як яструб, і гарний із себе. Його щелепа скидалася на шлакову цеглину. Убраний він був у сорочку зі сліпучо-білого шовку й замшеву куртку, пофарбовану в насичений колір крові. Нитки у швах — срібні. На пряжці й на манжеті — срібло. Справжнісінький шляхетний модеґанський пан. Його вбрання, навіть без перснів, коштувало стільки, що я за такі гроші спокійно оплатив би рік навчання.
Денна грала роль його чарівливої та привабливої супутниці. Раніше я бачив її в одязі, дуже схожому на свій, — у простому вбранні, призначеному для активного зношування й дороги. Зате того вечора на ній була довга сукня із зеленого шовку. Темне волосся Денни вигадливо закручувалося довкола обличчя й падало на плечі. На шиї в неї була смарагдова підвіска у формі гладенької краплі. Вона так чудово пасувала за кольором до сукні, що це просто не могло бути збігом.
Порівняно з ними я відчув себе трохи обідранцем. Навіть більше, ніж трохи. Увесь гардероб у моїй власності зводився до чотирьох сорочок, двох штанів і кількох дрібничок. Усе це було ношене й до певної міри потерте. Того вечора я був у найкращому своєму вбранні, але певен, що ви мене зрозумієте, коли я скажу: найкраще моє вбрання не відзначалося вишуканістю.
Єдиним винятком був плащ — Фелин дарунок. Теплий і чудовий, пошитий спеціально для мене, зелено-чорний, із численними кишенями в підкладці. Він був аж ніяк не елегантний, але то була найвишуканіша річ, яку я мав.
Коли я підійшов ближче, Денна ступила вперед і простягнула мені руку для поцілунку. Жест вийшов спокійним і впевненим, мало не зверхнім. Обличчя в неї було зібране, усмішка — ввічлива. Пересічному спостерігачеві вона видалася би справжнісінькою шляхетною дамою, що виявляє милість до бідного юного музиканта.
Вирізнялися тільки очі. Вони були темні та глибокі, мали колір кави й шоколаду. Очі Денни весело танцювали, повнилися сміхом. Коли вона простягнула мені руку, пан, що стояв позаду неї, ледь помітно насупився. Я не знав, у яку гру грає Денна, та міг здогадатися, що за роль там належить мені.
Тож я схилився над Денниною рукою й легенько поцілував її в низькому поклоні. Мене ще малим навчали придворних манер, тож я розумів, що роблю. Зігнутися в поясі може всякий, але гарних поклонів треба навчатися.
Цей поклон був люб’язний і улесливий. Притиснувши вуста до тильного боку Денниної долоні, я легенько змахнув зап’ястком, щоб розправити плащ із одного боку. Останнє було найскладніше, і мені довелося кілька годин сумлінно практикуватися перед дзеркалом у купальні, щоб цей рух видавався досить невимушеним.
Денна зробила реверанс, граційний, наче падіння листка з дерева, й відступила до того пана.
— Квоуте, це лорд Келлін Вантеньєр. Келліне, це Квоут.