Келлін зміряв мене поглядом і повністю сформував думку про мене швидше, ніж можна зробити короткий, різкий вдих. Його лице набуло зневажливого виразу, а тоді він кивнув мені. Я знаю, що таке погорда, та все одно здивувався тому, як сильно мене образило саме це.
— До ваших послуг, мій пане, — я ґречно вклонився й переніс вагу так, щоб мій плащ відірвався від плеча, відкривши свиріль таланту.
Келлін уже зібрався відвести погляд зі звичною байдужістю, аж тут йому впало в око яскраве срібло. Прикраса то була не бозна-яка, але тут вона мала значення. Вілем мав рацію: в «Еоліяні» я належав до панства.
І Келлін це знав. Замислився на мить, а тоді відповів на мій поклон. Узагалі-то, відповідь була хіба трохи глибша за кивок. Якраз достатня для ввічливості.
— До ваших послуг і вашої родини, — промовив він бездоганною атурською. Голос у нього був глибший, аніж у мене, — теплий бас із модеґанським акцентом, досить сильним, щоб голос звучав дещо наспівно.
Денна нахилила голову в його бік.
— Келлін пояснював мені, як грати на арфі.
— Я прийшов здобути свиріль, — докинув він. Його глибокий голос був сповнений упевненості.
Коли він говорив, жінки за навколишніми столиками поверталися й дивилися на нього голодними примруженими очима. На мене ж його голос справляв протилежний ефект. Бути багатим і вродливим одночасно — це вже кепсько. Але мати на додачу до цього голос, подібний до меду на теплому хлібі, — це просто неподобство. Від його звуків я почувався котом, якого схопили за хвіст і погладили мокрою рукою проти шерсті.
Я кинув погляд на його руки.
— То ви арфіст?
— Арфяр, — трохи виправив він. — Я граю на Пенденгейлі. На королі інструментів.
Я вдихнув трохи повітря, а тоді стулив рота. Модеґанська велика арфа була королем інструментів п’ятсот років тому. Тепер вона була старовинною цікавинкою. Я не став звертати на це увагу — хотів уникнути суперечки заради Денни — й запитав:
— Поспитаєте щастя сьогодні?
Келлінові очі злегка примружилися.
— Коли я гратиму, про щастя не йтиметься. Але ні. Сьогодні я насолоджуюся товариством своєї пані Дінаелі, — він підніс Деннину руку до губ і байдужливо поцілував її. Окинув поглядом юрбу, що стиха перемовлялася, — по-власницьки, ніби та йому належала. — Гадаю, тут я буду в гідному товаристві.
Я позирнув на Денну, та вона уникала моїх очей. Схилила голову набік, граючись із сережкою, що до цього ховалася в її волоссі, — крихітним смарагдом у формі краплі, таким самим, як підвіска на шиї.
Келлін ще раз хутко оглянув мене. Одяг, що сидів на мені абияк. Моє волосся, надто коротке для поточної моди й надто довге, щоб не бути буйним.
— А ви… дудар?
Ішлося про найменш дорогий інструмент.
— Дудняр, — невимушено відповів я. — Але ні. Я віддаю перевагу лютні.
Він здійняв брови.
— Ви граєте на придворній лютні?
Хай як я старався втриматися, моя усмішка дещо застигла.
— На артистичній.
— А! — промовив Келлін і засміявся так, ніби все раптом стало на свої місця. — Народна музика!
Я пропустив повз вуха й це — щоправда, вже не з такою легкістю, як раніше.
— Уже знайшли місця? — весело запитав я. — Кілька з нас сіли за столик унизу з гарним видом на сцену. Можете спокійно до нас приєднатися.
— Ми з цією пані вже знайшли столик у третьому колі, — Келлін кивнув у бік Денни. — Я однозначно віддаю перевагу товариству вгорі.
Келлін цього не бачив, але Денна поглянула на мене й закотила очі.
Я нічого не виказав обличчям і ще раз нагородив його ввічливим поклоном, хіба трохи глибшим за кивок.
— Тоді не стану вас затримувати.
Повернувся до Денни.
— Моя пані, чи можна буде якось до вас завітати?
Вона зітхнула, схожа на справжню затуркану світську даму, якщо не брати до уваги очей: вони досі сміялися з абсурдного офіціозу цієї розмови.
— Квоуте, впевнена, що ви це зрозумієте, але мій графік на найближчі кілька днів заповнено. Однак ви можете за бажання нанести візит ближче до кінця витка. Я зупинилася в апартаментах у «Сірому чоловікові».
— Ви занадто люб’язні, — промовив я та вклонився їй — набагато серйозніше, ніж Келлінові. Цього разу вона закотила очі вже через мене.
Келлін простягнув руку, повернувшись до мене плечем, і парочка пішла, розчинившись у натовпі. Спостерігаючи їх разом, поки вони граційно крокували крізь юрбу, легко було повірити, що все тут належить їм чи, може, вони думають купити цей заклад, аби зробити з нього літній будиночок. Лише стара шляхта рухається з такою невимушеною нахабністю: вона ж бо знає в глибині душі, що все на світі існує лише для її задоволення. Денна дивовижно це імітувала, проте для лорда Келліна Цеглини це було так само природно, як дихати.