Я провів їх поглядом до середини сходів, які вели до третього кола. Там Денна зупинилась і приклала руку до голови. Тоді з тривогою на обличчі оглянула підлогу. Парочка швидко поговорила, і Денна показала вгору сходами. Келлін кивнув і, піднявшись, зник із поля зору.
Я, скорившись чуттю, опустив погляд на підлогу й побачив, що біля поруччя, де раніше стояла Денна, блищить щось срібне. Підійшов і став над предметом, змусивши двійко шалдійських купців обійти мене.
Я вдавав, ніби стежу за людьми внизу, доки Денна не підійшла поближче й не поплескала моє плече.
— Квоуте, — стривожено промовила вона, — вибач, що турбую, але я, здається, загубила сережку. Прошу, будь другом, допоможи відшукати. Я певна, що ще секунду тому вона була на мені.
Я погодився, і невдовзі ми насолодилися короткою зустріччю віч-на-віч, благопристойно обшукуючи мостини та прихилившись одне до одного головами. На щастя, Деннине плаття було в модеґанському стилі, з пишною, вільною спідницею. Якби воно мало розріз ізбоку, як вимагала тодішня мода Союзу, Денна, сидячи на підлозі, мала б обурливий вигляд.
— Тіло Господнє… — пробурмотів я. — Де ти його знайшла?
Денна стиха захихотіла.
— Тихо. Ти сам запропонував мені навчитися гри на арфі. Келлін — непоганий учитель.
— Модеґанська педальна арфа важить уп’ятеро більше за тебе, — сказав я. — Це салонний інструмент. Ти нізащо не змогла б узяти такий у дорогу.
Денна зупинилася, вдаючи, ніби шукає сережку, і багатозначно поглянула на мене.
— А хто може сказати, що в мене ніколи не буде салону для гри на арфі?
Я знову поглянув на підлогу та як міг знизав плечима.
— Мабуть, це непоганий інструмент для навчання. То як тобі арфа?
— Вона краща за ліру, — відповіла Денна. — Я вже це бачу. Однак ледве здатна зіграти «Білку в стрісі».
— А він щось уміє? — я хитрувато всміхнувся їй. — Ну, руками.
Денна злегка зашарілася й на мить набула такого вигляду, ніби хотіла на мене замахнутися. Проте вчасно згадала правила поведінки й натомість вирішила примружити очі.
— Ти жахливий, — сказала Денна. — Келлін — поки що ідеальний джентльмен.
— Убережи нас усіх Тейлу від ідеальних джентльменів, — мовив я.
Вона похитала головою й запевнила:
— Буквально. Він ще ніколи не виїздив із Модеґу. Він наче кошеня в курнику.
— То ти тепер Дінаель? — запитав я.
— Поки що. Для нього, — відповіла Денна, скоса поглянувши на мене й ледь скрививши вуста в усмішці. — У твоєму виконанні мені досі найбільше подобається звертання «Денна».
— Приємно це знати, — сказав я, а тоді прибрав руку з підлоги. Показалася гладенька смарагдова сережка-крапля. Денна вдала, ніби знайшла її сама, й піднесла до світла.
— О! Ось вона!
Я встав і допоміг підвестися їй. Вона прибрала волосся з плеча й нахилилася до мене.
— Ці штуки мене геть не слухаються, — зізналася Денна. — Ти не проти?
Я підійшов поближче до неї, а вона віддала мені сережку. Денна ледь помітно пахла дикими квітами. Одначе за цим запахом ховалися пахощі осіннього листя. Темні пахощі її власного волосся, запахи дорожньої куряви й повітря перед літньою бурею.
— То хто він? — тихо спитав я. — Чийсь другий син?
Вона ледь помітно мотнула головою. Одне пасмо її волосся впало і злегка торкнулося тильного боку моєї руки.
— Він повноправний лорд.
— Скете те ретаа ван, — лайнувся я. — Замикайте своїх синів і доньок.
Денна знову тихенько розсміялася, затрусившись усім тілом у намаганні стримати сміх.
— Не рухайся, — попросив я, обережно взявшись за її вухо.
Денна глибоко вдихнула й видихнула, опановуючи себе. Я вставив сережку в мочку її вуха й відійшов. Денна піднесла одну руку, щоб перевірити, а тоді відступила і зробила реверанс.
— Красно дякую за допомогу.
Я ще раз їй уклонився. Поклон вийшов не таким відточеним, як попередній, зате щирішим.
— До ваших послуг, моя пані.
Денна тепло всміхнулася й розвернулася, щоб піти. Її очі знову сміялися.
***
Я для годиться закінчив дослідження другого ярусу, але Трепа, схоже, не було. На третій ярус вирішив узагалі не лізти: не хотів наражатися на другу ніякову зустріч із Денною та її паничем.
Сім мав жвавий вигляд, як це завжди бувало з ним десь у районі п’ятого келиха. Манет скулився на стільці, наполовину прикривши очі. Його кухоль зручно вмостився на опуклому животі. Віл мав такий самий вигляд, як завжди. Його темні очі лишалися непроникними.