— А… — дещо розчаровано озвався я. — Тоді чому ти привела мене до квітів?
— Тепер ти належиш Адемре, — невимушено мовила вона. — Тепер, гадаю, до тебе звертатиметься багато хто. Ти маєш миле личко, та й важко не зацікавитися твоїм гнівом.
Пенте зупинилася й багатозначно опустила погляд.
— Ну, хіба що ти хворий…
Тут я зашарівся.
— Що?! Ні! Звісно, ні!
— Ти певен?
— Я навчався в Медиці, — дещо сухо пояснив я. — Найвидатнішій медичній школі в цілому світі. Я знаю все про хвороби, які можуть виникнути в людини, про те, як їх виявляти, та про їх лікування.
Пенте скептично поглянула на мене.
— Конкретно в тобі я не сумніваюсь. Але добре відомо, що варвари доволі часто хворіють на статеві недуги.
Я похитав головою.
— Це просто ще одна дурнувата історія. Запевняю тебе: варвари не заразніші за адемів. Ба більше, я гадаю, що ми можемо бути менш заразні.
Вона хитнула головою. Її погляд став серйозним.
— Ні. Тут ти помиляєшся. Скільки зі ста варварів, на твою думку, мають такі недуги?
На це було просто відповісти: я знав відповідну статистику завдяки Медиці.
— Зі ста? Може, п’ятеро. Серед тих, хто працює в борделях чи вчащає до таких закладів, звісно, більше.
На обличчі Пенте відбилась явна огида. Вона здригнулася.
— Зі ста адемів таких недуг не має жоден, — твердо сказала вона. «Однозначно».
— Ой, та ну тебе, — я підняв руку і склав пальці колом. — Жоден?
— Жоден, — підтвердила вона з похмурою впевненістю. — Підхопити щось таке можна лише від варвара, і тих, хто подорожує, застерігають.
— А якби ти підхопила хворобу від іншого адема, який не зберігав обережності в мандрах? — запитав я.
Крихітне, схоже на сердечко личко Пенте спохмурніло. Вона роздула ніздрі.
— Від одного зі своїх? — «Безмежний гнів». — Якби хтось із Адемре раптом передав мені хворобу, я була б розлючена. Я кричала би з кручі про те, що він скоїв. Я зробила б так, що жити йому стало би боляче, як від перелому.
Вона зробила жест «огида», легко погладивши свою сорочку. То було перше слово жестової мови адемів, яке я дізнався від Темпі.
— Далі я подалася б у довгий шлях за гори, до Талю, щоб вилікуватися від неї. Навіть якби подорож тривала два роки й не принесла школі грошей. І тоді ніхто не став би думати про мене гірше.
Я кивнув самому собі. Логічно. Якби було інакше, то з таким ставленням до статевої близькості, як у них, хвороби стрімко поширювалися б серед населення.
Я побачив, що Пенте очікувально дивиться на мене, і сказав:
— Дякую за квіти.
Вона кивнула й підступила ближче, підвівши погляд на мене. В її очах відбивався захват, і вона сором’язливо всміхалася. Відтак її личко посерйознішало.
— Цього достатньо для задоволення ваших варварських ритуалів чи треба зробити щось іще?
Я сягнув униз і провів рукою по гладенькій шкірі на її шиї, просунувши кінчики пальців під довгу косу так, що вони легенько торкнулися її карку. Пенте заплющила очі й підняла обличчя до мого.
— Вони прекрасні, і їх більш ніж достатньо, — запевнив я й нагнувся, щоб її поцілувати.
***
— Я мала рацію, — заявила Пенте, вдоволено зітхнувши, поки ми лежали оголені серед квітів. — У тебе гарний гнів.
Я лежав на спині, її маленьке тіло скрутилося калачиком у мене під пахвою, а її личко у формі сердечка обережно лягло мені на груди.
— Що ти маєш на увазі? — запитав я. — Здається, слово «гнів» може бути тут недоречним.
— Я маю на увазі вейвін, — пояснила Пенте, вживши адемічне слово. — Це те саме?
— Не знаю цього слова, — зізнався я.
— Здається, тут правильно сказати «гнів», — мовила вона. — Я розмовляла твоєю мовою з Вашет, і вона мене не виправляла.
— Тоді що ти маєш на увазі під гнівом? — запитав я. — Я точно не почуваюся розгніваним.
Пенте підняла голову з моїх грудей і нагородила мене лінивою, вдоволеною усмішкою.
— Ну звісно, — сказала вона. — Я забрала твій гнів. Як ти можеш почуватися таким чином?
— Тоді… тоді ти розгнівана? — запитав я, впевнений, що геть не розумію суті.
Пенте засміялася й похитала головою. Свою довгу косу вона вже розплела, і її медове волосся повисло по один бік від обличчя. Через це вона здавалася геть іншою людиною. І ще, мабуть, через відсутність червоних шат найманки.
— Це не такий гнів. Я рада ним володіти.
— Все одно не розумію, — сказав я. — Це може бути щось таке, чого варвари не знають. Поясни мені, як дитині.