Якусь мить вона глипала на мене серйозними очима, а тоді перекотилася на живіт, щоб дивитися на мене було легше.
— Цей гнів — не почуття. Це… — вона завагалася, гарненько насупившись. — Це бажання. Це творення. Це хотіння життя.
Пенте роззирнулася довкола, а тоді зосередилася на траві довкола нас.
— Гнів змушує траву проштовхуватися вгору, крізь землю, щоб дотягнутися до сонця, — продовжила вона. — Усе живе володіє гнівом. Це вогонь у ньому, що змушує його хотіти рухатися, зростати, діяти, творити, — схилила голову набік. — Це тобі зрозуміло?
— Здається, так, — сказав я. — А жінки забирають гнів у чоловіків під час статевої близькості?
Пенте всміхнулася й кивнула.
— Саме тому опісля чоловік такий стомлений. Він віддає часточку себе. Мліє. Спить, — вона опустила погляд. — Чи, може, частина нього спить.
— Недовго, — зауважив я.
— Це тому що в тебе гарний, сильний гнів, — відповіла вона з гордістю. — Як я вже казала. Я бачу це, бо забрала часточку його. І бачу, що частина його ще чекає.
— Так, — визнав я. — Але що із гнівом роблять жінки?
— Ми його використовуємо, — просто сказала Пенте. — Тому опісля жінка не завжди спить, як чоловік. Вона почувається бадьорішою. Сповнена бажання рухатися. Часто бажає ще того, що принесло їй гнів, — вона опустила голову до моїх грудей і грайливо вкусила мене, засовавшись оголеним тілом у мене під боком.
Це приємно відвертало увагу.
— Це означає, що жінки не мають власного гніву?
Вона знову розсміялася.
— Ні. Гнів мають усі істоти. Але жінки знають багато способів використати свій гнів. А чоловіки, на свою біду, мають більше гніву, ніж можуть використати.
— Як можна мати забагато бажання жити, зростати, творити? — запитав я. — Здавалося б, що його більше, то краще.
Пенте похитала головою й відкинула волосся рукою назад.
— Ні. Це як їжа. Одна трапеза — це добре. А дві трапези — це не краще, — вона знову насупилася. — Ні. Це радше як вино. Одна чарка вина — це добре, дві — це іноді краще, але десять… — серйозно кивнула. — Це дуже схоже на гнів. Якщо чоловік наповнюється ним, гнів у ньому стає подібний до отрути. Він хоче забагато. Хоче всього. Стає дивним і хворим на голову, жорстоким.
Вона кивнула самій собі.
— Так. Саме тому, на мою думку, слово «гнів» правильне. Того, хто тримав увесь свій гнів при собі, видно відразу. Гнів у ньому закисає. Обертається проти самого себе та спонукає його ламати, а не творити.
— Знаю таких чоловіків, — погодився я. — Але й таких жінок теж.
— Гнів мають усі й усе на світі, — повторила Пенте, знизавши плечима. — У каменя його небагато порівняно з деревом, на якому розпускаються бруньки. З людьми те саме. У деяких його більше або менше. Деякі використовують його мудро. Деякі — ні, — вона широко всміхнулася мені. — У мене його чимало, і тому я так люблю статеву близькість і така несамовита в бою, — ще раз куснула мене за груди, тепер уже не так грайливо, й почала підійматися до моєї шиї.
— Але якщо ти забираєш гнів у чоловіка під час статевих зносин, — промовив я, силкуючись зосередитися, — хіба це не означає, що чим більше ти вступаєш у статеві зносини, то більше їх хочеш?
— Це все одно що вода, яку впускають у насос, — палко шепнула вона мені на вухо. — Послухай, я заберу його весь, навіть якщо на це піде весь день і половина ночі.
***
Урешті ми перемістилися з трав’янистого поля до купалень, а відтак — до будинку Пенте, що складався з двох затишних кімнаток, зведених попід схилом кручі. Місяць висів у небі й уже доволі давно стежив за нами крізь вікно, хоч я й сумнівався, що ми показували йому щось таке, чого він іще не бачив.
— Цього тобі достатньо? — засапано спитав я. Ми лежали поряд у її приємно просторому ліжку. На наших тілах обсихав піт. — Якщо ти забереш іще чимало гніву, мені може забракнути його для мовлення чи дихання.
Моя долоня лежала на пласкій поверхні її живота. Шкіра в неї була м’яка і гладенька, проте коли Пенте сміялася, я відчував, як підскакують м’язи в неї на животі, стаючи твердими, наче листи сталі.
— Наразі його досить, — запевнила вона. В її голосі добре відчувалося виснаження. — Якби я залишила тебе порожнім, наче плід, із якого повністю вичавили сік, Вашет засмутилася б.
Я, попри довгий день, був напрочуд жвавий, а мої думки були ясні та зрозумілі. Я згадав дещо з того, що Пенте казала раніше.
— Ти згадувала, що жінка знає багато способів використати свій гнів. У який спосіб жінка може використовувати його так, як не може чоловік?