Урешті Пенте махнула рукою, зупиняючи мене, і зробила жест, що виражав роздратування.
— Ти сам чуєш свої виправдання? Від статевої близькості бувають діти, але не завжди. Немовлята схожі на чоловіків-матерів, але не завжди. Статева близькість має відбуватися у слушний час, але не завжди. Є рослини, які підвищують або знижують шанси на це, — вона похитала головою. — Ти маєш розуміти: твої слова тонкі, як сіть. Ти все вшиваєш нові нитки, сподіваючись, що вона почне втримувати воду. Але від сподівань це не стає правдою.
Побачивши, як я насупився, Пенте взяла мене за руку і зробила в ній жест «утіха», як це вже було раніше, в їдальні. Де й поділася її сміхотливість!
— Я бачу, що ти справді це думаєш. Можу зрозуміти, нащо варварські чоловіки вірять у це. Напевно, втішно думати, ніби ви такі важливі. Але це просто не так.
Пенте поглянула на мене з чимось близьким до жалю.
— Іноді жінка дозріває. Це природно, і чоловіки тут ні до чого. Тому більше жінок дозріває восени, наче плоди. Тому більше жінок дозріває тут, у Герті, де мати дитину краще.
Я спробував відшукати ще якийсь переконливий аргумент, але на думку не спадав жоден. Це бісило.
Помітивши вираз мого обличчя, Пенте стиснула мою долоню і зробила жест «поступка».
— Можливо, у варварських жінок це інакше, — промовила вона.
— Ти це кажеш, просто щоб мені стало легше на душі, — понуро сказав я й несподівано позіхнув так, що мало не зламав щелепи.
— Так, — визнала Пенте. А тоді лагідно поцілувала мене і штовхнула у плечі, спонукаючи знову лягти на ліжко.
Я так і зробив, і вона знов умостилася в мене під рукою, поклавши голову мені на плече.
— Напевно, важко бути чоловіком, — тихо сказала вона. — Жінка знає, що вона — частина світу. Ми сповнені життя. Жінка — це квітка і плід. Ми проходимо крізь час як частина своїх дітей. Зате чоловік… — вона повернула голову й поглянула на мене з лагідним жалем в очах. — Ви — це порожня гілка. Ви знаєте, що після смерті не зоставите по собі нічого важливого.
Пенте з любов’ю погладила мене по грудях.
— Гадаю, тому у вас і є стільки гніву. Може, у вас його й не більше, ніж у жінок. Може, гніву, що міститься у вас, просто нема куди виходити. Може, він дуже хоче залишити по собі якийсь слід. Він гамселить по світу. Спонукає вас до необачних дій. До чвар. До люті. Ви малюєте, будуєте, б’єтеся, розказуєте оповідки, більші за правду.
Вона вдоволено зітхнула й поклала голову мені на плече, щільно вмостившись під моєю рукою.
— Вибач, що я кажу тобі це. Ти хороший чоловік, ще й гарненький. Але все одно ти лише чоловік. Єдине, що ти можеш запропонувати світу, — це гнів.
Розділ сто двадцять восьмий. Імена
Того дня я мав або залишитись, або піти. Я сидів із Вашет на зеленому пагорбі й дивився, як із хмар на сході підіймається сонце.
— «Сайсере» означає «літати», «ловити», «ламати», — тихо промовила Вашет, повторюючись уже всоте. — Ти маєш пам’ятати всі руки, які його тримали. Багато рук, і всі вони дотримували летані. Ніколи не користуйся ним у негідний спосіб.
— Обіцяю, — промовив я вже всоте, а тоді завагався, перш ніж згадати про те, що мене бентежило. — Але ж ти, Вашет, обстругала своїм мечем вербову гілку, якою мене била. Якось я бачив, як ти підпирала ним відчинене вікно. Ти обрізаєш ним нігті…
Вашет витріщилася на мене порожнім поглядом.
— Так?
— Хіба це не негідно? — запитав я.
Вона схилила голову набік, а тоді засміялася.
— Хочеш сказати, що його слід використовувати лише в бою?
Я зробив жест «очевидний висновок».
— Меч гострий, — сказала вона. — Він — це знаряддя. Я постійно ношу його. Чому користуватися ним негідно?
— Це видається нешанобливим, — уточнив я.
— Річ ушановують, застосовуючи її з користю, — відповіла вона. — Можливо, перш ніж я повернуся до варварських земель і битимуся, минуть роки. Якщо мій меч до цього різатиме тріски для вогню й моркву, чим це йому нашкодить? — погляд Вашет посерйознішав. — Усе життя носити меч, знаючи, що він призначений лише для вбивств… — вона похитала головою. — Як це вплинуло б на розум людини? Це було б жахіттям.
Вашет повернулася до Герта напередодні ввечері, розпачуючи через те, що пропустила моє випробування каменя. Вона сказала, що я правильно відклав меч слідом за Карсерет, і запевнила, що тому пишається мною.