Сайфус носить синій пломінь.
Стеркус під владою заліза.
У Феруле око холодне і темне.
Уснеа лиш у занепаді живе.
Сірий Далсенті ніколи не говорить.
Бліда Алента пошесть приносить.
Останній же владар межи сімох:
Ненависний. Безнадійний. Безсонний. Розумний.
Алаксель тіні носить ярмо.
Розділ сто двадцять дев’ятий. Інтерлюдія: Гамір шепоту
— Реші! — вигукнув Баст із враженим обличчям. — Ні! Годі! — він простягнув руки так, неначе був ладен затулити ними рота шинкареві. — Не треба таке казати!
Квоут невесело всміхнувся.
— Басте, і хто тільки навчав тебе науки про імена?
— Не ви, Реші, — хитнув головою Баст. — Є такі речі, які знає кожна фейрівська дитина. Казати таке вголос ніколи не буває добре. Взагалі.
— І чому ж це? — поцікавився Квоут справжнісіньким учительським голосом.
— Тому що деякі істоти здогадуються, коли їхні імена вимовляють, — Баст ковтнув. — Здогадуються, де їх вимовляють.
Квоут дещо роздратовано зітхнув.
— Басте, від того, щоб один раз вимовити якесь ім’я, шкоди небагато, — він відкинувся на спинку стільця. — Чому, на твою думку, в адемів є власні традиції, пов’язані конкретно з цією історією? Лиш один раз, а опісля — жодних запитань?
Баст задумливо примружив очі, і Квоут ледь помітно, натягнуто йому всміхнувся.
— Отож-бо. Намагатися знайти того, хто вимовляє твоє ім’я один раз, — це все одно що відстежувати людину в лісі за одним відбитком ноги.
Подав голос Хроніст — невпевнено, наче боявся його перебити.
— Чи дійсно можна таке зробити? — запитав він. — Насправді?
Квоут похмуро кивнув.
— Гадаю, тому вони й відшукали мою трупу, коли я був малий.
Хроніст нервово роззирнувся довкола, а тоді нахмурився та явним зусиллям волі зупинився. В результаті він застиг на місці з таким самим нервовим виглядом, як і до цього.
— Чи означає це, що вони можуть прийти сюди? Ви ж, безумовно, достатньо про них наговорили…
Квоут зневажливо махнув рукою.
— Ні. Головне — це імена. Справжні імена. Глибинні імена. А я уникав їх саме з цієї причини. Мій батько був дуже уважний до деталей. Роками ставив запитання й відкопував старі історії про чандріян. Гадаю, він ненароком віднайшов кілька з їхніх старих імен і вставив їх у свою пісню…
На обличчі Хроніста відбилося розуміння.
— …а потім знов і знов її репетирував.
Шинкар легко, з любов’ю всміхнувся.
— Нескінченно — я ж його знаю. Не маю сумнівів, що він і моя мати докладали всіх зусиль, щоб прибрати зі своєї пісні всі дрібні ґанджі, перш ніж її оприлюднити. Вони були перфекціоністами, — він стомлено зітхнув. — Чандріянам, напевно, здавалося, ніби хтось постійно запалює сигнальний вогонь. Гадаю, батьки так довго лишалися в безпеці лише тому, що ми постійно мандрували.
Баст усміхнувся.
— І тому, Реші, казати такі штуки не варто.
Квоут насупився.
— Басте, відтоді я проспав тисячу ночей і подолав кілька тисяч миль. Можна й вимовити їх один раз. Зважаючи на те, яким пеклом нині став світ, можна вважати, що зараз частіше розповідають старі історії. Якщо чандріяни й наслухають імена, то я не сумніваюся, що їм докучає повільний гамір шепоту від Аруе до Круглого моря.
Із виразу Бастового обличчя було очевидно, що це його не заспокоїло.
— До того ж, — мовив Квоут, злегка зітхнувши від утоми, — добре мати їх у запису. Можливо, вони колись стануть комусь у пригоді.
— Та все ж, Реші, варто бути обережнішим.
— Басте, хіба я останні роки не був обережним? — запитав Квоут. Його роздратування нарешті почало вириватися на поверхню. — І яка мені з того була користь? До того ж, якщо те, що ти кажеш про Ктей, правда, то все закінчиться слізьми, хай що я зроблю. Хіба не так?
Баст відкрив рота, а тоді стулив його, явно розгубившись. А відтак швидко позирнув на Хроніста, поглядом благаючи про підтримку.
Побачивши це, Квоут також повернувся в бік Хроніста і з цікавістю здійняв брову.
— Я певен, що нічогісінько не знаю, — озвався Хроніст і опустив погляд, розкривши свою сумку й діставши заляпану чорнилом ганчірку. — Ви обидва бачили максимум моєї майстерності в іменуванні: залізо. І це явно щаслива випадковість. Майстер-Іменувач оголосив мене справжнім марнуванням свого часу.