— Звучить знайомо, — пробурмотів Квоут.
Хроніст знизав плечима.
— Особисто я повірив йому на слово.
— Можете згадати, яку причину він вам назвав?
— Він мав багато конкретних приводів для критики. Я знаю надто багато слів. Я ніколи не бував голодним. Я занадто м’який… — тим часом Хроністові руки заходилися чистити кінчик його пера. — Мені здалося, що він пояснив свою загальну позицію, коли сказав: «Хто міг би подумати, що в такому малому, тонкому, мов папір, канцелярові, як ти, може бути хоч трохи заліза?»
Квоутові вуста вигнулись у співчутливій усмішці.
— Що, справді?
Хроніст знизав плечима.
— Насправді він обізвав мене довбограєм. Я намагався не образити невинні вушка вашого юного друга, — він кивнув на Баста. — Як я розумію, в нього був непростий день.
Тут Квоут уже повноцінно всміхнувся.
— Шкода, що ми геть не застали один одного в Університеті.
Хроніст востаннє потер кінчик пера об м’яку тканину й підніс його до світла, що поступово меркло у вікні шинку.
— Та ні, — заперечив він. — Я вам не сподобався б. Я справді був малим, тонким, як папір, довбограєм. Ще й балуваним. І зарозумілим.
— І що відтоді змінилося? — спитав Квоут.
Хроніст зневажливо пирхнув.
— Мало що. Залежить від того, в кого спитати. Але мені подобається думати, що у мене трохи відкрились очі, — він обережно прикрутив кінчик назад до пера.
— І як саме це сталося? — запитав Квоут.
Хроніст поглянув через увесь стіл. Запитання його, схоже, здивувало.
— Як саме? — перепитав він. — Я тут не для того, щоб розповісти історію, — він знову заховав ганчірку в сумці. — Коротко кажучи, я образився й покинув Університет у пошуках кращої долі. Це найкращий учинок у моєму житті. За один місяць у дорозі я дізнався більше, ніж за три роки занять.
Квоут кивнув.
— Теккам казав те саме: «Немає такого сміливця, що жодного разу не пройшов сотню миль. Якщо хочеш дізнатися, хто ти насправді, йди доти, доки не зостанеться людей, які знають твоє ім’я. Дорога — це великий зрівнювач, великий учитель. Вона гірка, наче ліки, жорстокіша за дзеркальне скло. Довга дорога розповість тобі про тебе більше, ніж сотня років тихих міркувань».
Розділ сто тридцятий. Вино й вода
Прощатися в Герті довелося цілий день. Я розділив трапезу з Вашет і Темпі, а також дозволив їм дати мені більше порад, аніж я потребував чи бажав. Селеан трохи поплакала і сказала, що завітає до мене, коли таки прийме червоні шати. Ми побилися наостанок, і вона, як я підозрюю, дозволила мені перемогти.
Насамкінець я приємно провів вечір із Пенте, а відтак — приємно проводив ніч допізна. У бліді години, що передували світанку, мені все-таки вдалося поспати.
Я виріс поміж ру, тож мене постійно вражає те, як швидко людина може пустити коріння в якомусь місці. Хоч я провів у Герті менш ніж два місяці, піти звідти було важко.
Та все ж приємно було знов опинитися в дорозі, попрямувавши до Алверона й Денни. Настав час забрати свою винагороду за добру роботу, а також виголосити серйозне й доволі запізніле вибачення.
***
П’ять днів по тому я крокував одним із тих довгих і самотніх відтинків дороги, які трапляються лише серед низьких пагорбів східного Вінтасу. Я опинився, як казав мій батько, на краю мапи.
За весь день я проминув усього одного-двох подорожніх і не проминув жодного шинку. Думка про спання просто неба не надто бентежила, проте я вже кілька днів їв те, що ніс із собою в кишенях, і був би радий теплій трапезі.
Уже майже настала ніч, і я перестав сподіватися на пристойний харч, аж раптом помітив, як у сутінкове небо попереду тягнеться нитка білого диму. Спершу я вирішив, що то фермерська хата. Відтак почув тиху музику, і мої надії на ліжко й гарячу, просто з вогнища, трапезу, почали зростати.
Але зайшовши за поворот на дорозі, я здибав несподіванку, кращу за будь-який придорожній шинок. Крізь дерева я побачив високу ватру, що мерехтіла між двома до болю знайомими фургонами. Довкола відпочивали, розмовляючи, чоловіки й жінки. Один із них награвав на лютні, тоді як інший ліниво постукував по нозі невеличким тамбурином. Інші напинали намет між двома деревами, тимчасом як немолода жінка ставила над вогнем триніжок.
Артисти. Навіть краще: на боці одного із фургонів я впізнав знайомі позначки. Для мене вони виділялись яскравіше, ніж вогонь. Ці знаки означали, що це — справжні артисти. Моя рідня, едема ру.