Коли я вийшов із-поміж дерев, один із чоловіків крикнув, і я незчувся, як на мене наставили три мечі. Раптова тиша, що запанувала після цієї музики й теревенів, серйозно бентежила.
Вродливий чоловік із чорною бородою та срібною сережкою поволі ступив уперед, не зводячи з мого ока вістря свого меча.
— Отто! — гукнув він у ліс позаду мене. — Клянуся молоком своєї матері, якщо ти дрімаєш, то я кишки з тебе випущу. Хто ти в біса такий?
Останнє було зверненням до мене. Але відповісти я не встиг: із-поміж дерев долинув голос.
— Аллеґу, я тут, як… Хто це? На Бога, як він проминув мене?
Коли вони наставили на мене свої мечі, я підняв руки. Гарно мати звичку таке робити, коли хтось тицяє в тебе чимось гострим. Тим не менше, я заговорив з усмішкою.
— Вибач, що наполохав, Аллеґу.
— Притримай це при собі, — холодно відповів він. — У тебе ще є одна мить, щоб пояснити мені, чому ти нипав довкола нашого табору.
Говорити мені не було потрібно. Замість цього я повернувся так, щоб усі біля вогню змогли роздивитися футляр від лютні, який висів по діагоналі в мене на спині.
В Аллеґа вмить змінився настрій. Він розслабився і вклав меч у піхви. Інші вчинили так само, а тим часом він усміхався й підійшов до мене зі сміхом.
Я теж розсміявся.
— Одна родина.
— Одна родина, — він потиснув мені руку й повернувся до вогню, а тоді крикнув: — Прошу всіх поводитись якнайкраще. У нас сьогодні гість! — залунали стишені радісні вигуки, і всі завзято повернулися до того, чим займалися до мого прибуття.
Із-поміж дерев шумно вибрів дебелий чоловік із мечем.
— Аллеґу, дідька лисого він пройшов би повз мене. Він, напевно, з…
— Він із нашої родини, — з легкістю вставив Аллеґ.
— О, — вимовив Отто, явно вражений почутим, і поглянув на мою лютню. — Тоді ласкаво просимо.
— Насправді я не проходив повз вас, — збрехав я. У темряві мене було дуже погано видно через шейд. Але то була не провина Отто, а я не хотів його підставляти. — Я почув музику та пройшов по колу. Подумав, що ви можете бути іншою трупою й вас можна заскочити зненацька.
Отто багатозначно поглянув на Аллеґа, а тоді повернувся й потупав назад, у ліс.
Аллеґ обійняв мене рукою за плечі.
— Може, чогось вип’єш?
— Трохи води, якщо не шкода.
— Біля нашої ватри не п’є води жоден гість, — заперечив він. — Твоїх губ торкнеться лише наше найкраще вино.
— Для тих, хто був у дорозі, вода в едема солодша, ніж вино, — я всміхнувся йому.
— Тоді пий воду та вино скільки забажаєш.
Він провів мене до одного із фургонів, де стояла діжка для води.
Дотримуючись традиції, старшої за сам час, я випив один черпак води, а другим обмив руки й лице. Обтерши лице рукавом сорочки, я підвів погляд на чоловіка й усміхнувся.
— Приємно знову бути вдома.
Він поплескав мене по спині.
— Ходімо. Дозволь відрекомендувати тебе решті твоєї родини.
Першими були двоє чоловіків років двадцяти, обидва — із зачуханими бородами.
— Френ і Джош — найкращі з наших співців, ясна річ, окрім мене.
Я потиснув їм руки.
Далі були двоє чоловіків, які грали на музичних інструментах довкола вогню.
— Ґаскін грає на лютні. Ларен займається свиріллю й тамбурином, — вони всміхнулися мені. Ларен ударив великим пальцем по головці тамбурина, і той видав мелодійне «тум».
— Ось Тім, — Аллеґ показав крізь вогонь на високого похмурого чоловіка, що намащував меч. — А з Отто ти вже зустрівся. Вони не дають нам потрапити в небезпеку на дорозі, — Тім кивнув, ненадовго відірвавши погляд від свого меча.
— Це Енн, — Аллеґ показав жестом на немолоду жінку зі скривленим обличчям і сивим волоссям, зібраним у вузол. — Вона забезпечує нас харчем і зображає матір нам усім, — Енн продовжила різати моркву, ігноруючи нас обох.
— І ще одна, далеко не остання: наша мила Кіт, яка має ключик до всіх наших сердець, — Кіт мала суворий погляд, а її вуста скидалися на тонку риску, та коли я поцілував їй руку, її лице трохи злагідніло.
— І це всі, — промовив Аллеґ з усмішкою й невеличким поклоном. — А тебе звати?..
— Квоут.
— Вітаємо, Квоуте. Відпочивай і нічого не соромся. Тобі можна чимось допомогти?
— Трохи того вина, про яке ти казав раніше? — я всміхнувся.
Аллеґ приклав тильний бік долоні до чола.
— Ну звісно! Чи ти віддав би перевагу елю?
Я кивнув, і він узяв мені один кухоль.
— Чудовий, — сказав я, скуштувавши його і вмостившись на пеньку зовсім поряд.
Аллеґ зняв переді мною уявного капелюха.