Выбрать главу

— Дякую. Нам пощастило злапати його дорогою через Левіншир дні зо два тому. Як тобі останнім часом велося на дорозі?

Я потягнувся назад і зітхнув.

— Непогано, як на самотнього менестреля, — знизав плечима. — Я користаю з тих можливостей, які трапляються. Мушу бути обережним, позаяк я сам.

Аллеґ мудро кивнув.

— Єдине, що дає нам безпеку, — це кількість, — визнав він, а тоді кивнув на мою лютню. — Не потішиш нас трохи піснею, поки ми чекатимемо на вечерю від Енн?

— Звісно, потішу, — відповів я й поставив своє питво. — Що хотіли б почути?

— Можеш зіграти «Йди з міста, міднику»?

— Чи можу я? Вам видніше.

Я дістав лютню із футляра й почав грати. Ще до приспіву всі покидали свої справи, щоб послухати. Я навіть помітив, як Отто край дерев облишив свій пост, аби поглянути на вогонь.

Коли я закінчив, усі енергійно зааплодували.

— Ти вмієш її грати, — засміявся Аллеґ. А тоді його лице посерйознішало, і він приклав палець до вуст. — Чи не хотів би ти якийсь час помандрувати з нами? — спитав він за мить. — Нам став би у пригоді ще один музикант.

Я трохи замислився над пропозицією.

— Куди ви прямуєте?

— На схід, — відповів він.

— Мені треба до Северена, — зізнався я.

Аллеґ знизав плечима і сказав:

— Ми можемо рушити до Северена. Якщо ти не проти йти околясом.

— Я тривалий час був відірваний від родини, — визнав я, глипаючи на знайомі видива довкола вогню.

— Один — це нещасливе число для едема в дорозі, — переконливо зауважив Аллеґ, провівши пальцем уздовж краю своєї темної бороди.

Я зітхнув.

— Запитай мене ще раз уранці.

Він ляснув мене по коліну й усміхнувся.

— Добре! Це означає, що в нас є ціла ніч, щоб тебе пере­конати.

Я повернув лютню на місце й відпросився зробити свої справи. Повернувшись, став на коліна поряд з Енн, яка сиділа біля вогню, й запитав:

— Що готуєш, матінко?

— Печеню, — коротко відповіла вона.

Я всміхнувся.

— А що там є?

Енн примружилася на мене.

— Ягнятина, — сказала вона так, ніби підбурювала мене ­поставити це під сумнів.

— Давненько я вже не їв ягнятини, матінко. Можна скуш­тувати?

— Ти зачекаєш так само, як усі інші, — різко заявила вона.

— Навіть трішечки не можна? — заблагав я й усміхнувся їй найулесливішою усмішкою, на яку був здатен.

Старенька вдихнула, а тоді махнула рукою.

— Гаразд, — мовила вона. — Але якщо в тебе заболить живіт, моєї провини в цьому не буде.

Я засміявся.

— Ні, матінко. Твоєї провини в цьому не буде, — сягнув до дерев’яної ложки з довгою ручкою й витягнув її. Подмухавши на неї, скуштував трохи страви й вигукнув: — Матінко! Це — найкраще, що торкалося моїх вуст за останній рік.

— Хе, — озвалася вона, примружившись на мене.

— Це щира правда, матінко, — серйозно додав я. — На мою думку, всякого, кому не припаде до душі ця чудова печеня, важко назвати ру.

Енн розвернулася, щоб помішати вміст казанка, й відігнала мене, однак її лице вже не було таким суворим, як раніше.

Зупинившись поряд із діжкою, щоб поповнити свій кухоль, я повернувся туди, де сидів до цього. Ґаскін нахилився вперед.

— Ти обдарував нас піснею. Не хотів би й сам дещо почути?

— Як щодо «Розуму Дударя»? — запитав я.

Він наморщив лоба.

— Не знайомий з нею.

— Вона про кмітливого ру, який обводить круг пальця ­фермера.

Ґаскін похитав головою.

— На жаль, ні.

Я нагнувся, щоб узяти лютню.

— Дозволь. Цю пісню має знати кожен із нас.

— Обери щось інше, — заперечив Ларен. — Я зіграю тобі щось на свирілі. Ти сьогодні вже зіграв для нас.

Я всміхнувся йому.

— Я вже й забув, що ти на свирілі граєш. Ця пісня тобі сподобається, — запевнив я його. — Дудар тут герой. До того ж ви годуєте моє черево, а я нагодую ваші вуха.

Перш ніж вони встигли ще якось запротестувати, я заграв, швидко й легко.

Вони сміялися всю пісню. Від початку, коли Дудар убиває фермера, до кінця, коли він зваблює дружину й доньку покійно­го. Останні два куплети, де містяни вбивають Дударя, я опустив.

Коли я закінчив, Ларен витер очі.

— Хе. Маєш рацію, Квоуте. Ця штука пішла мені на користь. До того ж… — він позирнув на Кіт, яка сиділа по інший бік багат­тя. — Це чесна пісня. Жінки не можуть устояти перед дударем.

Кіт глузливо пирхнула й закотила очі.

Ми теревенили про дрібниці, доки Енн не оголосила, що печеня готова. Всі накинулися на неї, порушуючи мовчання лише для того, щоб похвалити кулінарні навички Енн.

— Тільки чесно, Енн, — поцікавився Аллеґ після другої миски, — ти поцупила трохи перчику в Левінширі?