— Дякую. Нам пощастило злапати його дорогою через Левіншир дні зо два тому. Як тобі останнім часом велося на дорозі?
Я потягнувся назад і зітхнув.
— Непогано, як на самотнього менестреля, — знизав плечима. — Я користаю з тих можливостей, які трапляються. Мушу бути обережним, позаяк я сам.
Аллеґ мудро кивнув.
— Єдине, що дає нам безпеку, — це кількість, — визнав він, а тоді кивнув на мою лютню. — Не потішиш нас трохи піснею, поки ми чекатимемо на вечерю від Енн?
— Звісно, потішу, — відповів я й поставив своє питво. — Що хотіли б почути?
— Можеш зіграти «Йди з міста, міднику»?
— Чи можу я? Вам видніше.
Я дістав лютню із футляра й почав грати. Ще до приспіву всі покидали свої справи, щоб послухати. Я навіть помітив, як Отто край дерев облишив свій пост, аби поглянути на вогонь.
Коли я закінчив, усі енергійно зааплодували.
— Ти вмієш її грати, — засміявся Аллеґ. А тоді його лице посерйознішало, і він приклав палець до вуст. — Чи не хотів би ти якийсь час помандрувати з нами? — спитав він за мить. — Нам став би у пригоді ще один музикант.
Я трохи замислився над пропозицією.
— Куди ви прямуєте?
— На схід, — відповів він.
— Мені треба до Северена, — зізнався я.
Аллеґ знизав плечима і сказав:
— Ми можемо рушити до Северена. Якщо ти не проти йти околясом.
— Я тривалий час був відірваний від родини, — визнав я, глипаючи на знайомі видива довкола вогню.
— Один — це нещасливе число для едема в дорозі, — переконливо зауважив Аллеґ, провівши пальцем уздовж краю своєї темної бороди.
Я зітхнув.
— Запитай мене ще раз уранці.
Він ляснув мене по коліну й усміхнувся.
— Добре! Це означає, що в нас є ціла ніч, щоб тебе переконати.
Я повернув лютню на місце й відпросився зробити свої справи. Повернувшись, став на коліна поряд з Енн, яка сиділа біля вогню, й запитав:
— Що готуєш, матінко?
— Печеню, — коротко відповіла вона.
Я всміхнувся.
— А що там є?
Енн примружилася на мене.
— Ягнятина, — сказала вона так, ніби підбурювала мене поставити це під сумнів.
— Давненько я вже не їв ягнятини, матінко. Можна скуштувати?
— Ти зачекаєш так само, як усі інші, — різко заявила вона.
— Навіть трішечки не можна? — заблагав я й усміхнувся їй найулесливішою усмішкою, на яку був здатен.
Старенька вдихнула, а тоді махнула рукою.
— Гаразд, — мовила вона. — Але якщо в тебе заболить живіт, моєї провини в цьому не буде.
Я засміявся.
— Ні, матінко. Твоєї провини в цьому не буде, — сягнув до дерев’яної ложки з довгою ручкою й витягнув її. Подмухавши на неї, скуштував трохи страви й вигукнув: — Матінко! Це — найкраще, що торкалося моїх вуст за останній рік.
— Хе, — озвалася вона, примружившись на мене.
— Це щира правда, матінко, — серйозно додав я. — На мою думку, всякого, кому не припаде до душі ця чудова печеня, важко назвати ру.
Енн розвернулася, щоб помішати вміст казанка, й відігнала мене, однак її лице вже не було таким суворим, як раніше.
Зупинившись поряд із діжкою, щоб поповнити свій кухоль, я повернувся туди, де сидів до цього. Ґаскін нахилився вперед.
— Ти обдарував нас піснею. Не хотів би й сам дещо почути?
— Як щодо «Розуму Дударя»? — запитав я.
Він наморщив лоба.
— Не знайомий з нею.
— Вона про кмітливого ру, який обводить круг пальця фермера.
Ґаскін похитав головою.
— На жаль, ні.
Я нагнувся, щоб узяти лютню.
— Дозволь. Цю пісню має знати кожен із нас.
— Обери щось інше, — заперечив Ларен. — Я зіграю тобі щось на свирілі. Ти сьогодні вже зіграв для нас.
Я всміхнувся йому.
— Я вже й забув, що ти на свирілі граєш. Ця пісня тобі сподобається, — запевнив я його. — Дудар тут герой. До того ж ви годуєте моє черево, а я нагодую ваші вуха.
Перш ніж вони встигли ще якось запротестувати, я заграв, швидко й легко.
Вони сміялися всю пісню. Від початку, коли Дудар убиває фермера, до кінця, коли він зваблює дружину й доньку покійного. Останні два куплети, де містяни вбивають Дударя, я опустив.
Коли я закінчив, Ларен витер очі.
— Хе. Маєш рацію, Квоуте. Ця штука пішла мені на користь. До того ж… — він позирнув на Кіт, яка сиділа по інший бік багаття. — Це чесна пісня. Жінки не можуть устояти перед дударем.
Кіт глузливо пирхнула й закотила очі.
Ми теревенили про дрібниці, доки Енн не оголосила, що печеня готова. Всі накинулися на неї, порушуючи мовчання лише для того, щоб похвалити кулінарні навички Енн.
— Тільки чесно, Енн, — поцікавився Аллеґ після другої миски, — ти поцупила трохи перчику в Левінширі?