Енн із самовдоволеним виглядом сказала:
— Серденько, нам усім потрібно мати таємниці. Не тисни на даму.
Я запитав Аллеґа:
— У вас усе складається добре?
— О, звісно, — промовив він у перерві між ковтками. — Три дні тому в Левінширі нам особливо пощастило, — підморгнув. — Згодом побачиш, як сильно.
— Радий це чути.
— Ба більше, — він змовницьки нахилився вперед, — ми так добре попрацювали, що я почуваюся вельми щедрим. Досить щедрим, щоб запропонувати тобі все що забажаєш. Узагалі все. Проси — і це стане твоїм, — нахилився ближче і промовив, перейшовши на сценічний шепіт: — Знай, що це — неприкрита спроба підкупити тебе, щоб ти залишився з нами. Ми добряче заробили б на твоєму гарному голосі.
— І я вже мовчу про пісні, яких він міг би нас навчити, — докинув Ґаскін.
Аллеґ удавано загарчав.
— Хлопче, не допомагай йому торгуватися. Щось мені підказує, що це й так буде непросто.
Я трохи замислився.
— Гадаю, можна було б і залишитися… — і дозволив собі невпевнено замовкнути.
Аллеґ багатозначно всміхнувся.
— Але…
— Але я маю три прохання.
— Гм-м, три прохання, — він зміряв мене поглядом. — Достоту як у казках.
— Це просто видається правильним, — наполіг я.
Він невпевнено кивнув.
— Мабуть, недарма. І як довго ти подорожував би з нами?
— Доки ніхто не буде проти, щоб я пішов.
— Хтось має заперечення? — Аллеґ окинув поглядом усіх присутніх.
— А що, як він попросить один із фургонів? — запитав Тім. Його голос заскочив мене зненацька, різкий і хрипкий, наче хтось тер цеглиною об цеглину.
— Байдуже: він же їхатиме з нами, — зауважив Аллеґ. — Вони однаково належать нам усім. А позаяк він не може піти без нашого дозволу…
Заперечень не було. Ми з Аллеґом потиснули один одному руки, і пролунав негучний радісний вигук.
Кіт підняла кухоль.
— За Квоута і його пісні! — сказала вона. — Щось мені підказує, що він буде вартий усього, у що нам обійдеться.
Усі випили, і я також підняв келих.
— Клянуся молоком своєї матері, ніхто з вас ніколи не укладе вигіднішої угоди, ніж та, яку ви уклали сьогодні зі мною, — тут залунали енергійніші вигуки, і всі знову випили.
Аллеґ, витерши рота, зазирнув мені в очі.
— Отже, чого ти хочеш від нас найперше?
Я нахилив голову.
— По правді кажучи, дрібниці. Я не маю власного намету. Якщо вже подорожувати з ріднею…
— Ані слова більше! — Аллеґ змахнув своїм дерев’яним кухлем, наче король, що жалує якусь ласку. — Тобі дістанеться мій власний намет, де купа хутра й ковдри завтовшки у фут! — він махнув рукою над вогнем, у той бік, де сиділи Френ і Джош. — Ідіть поставте для нього.
— Та не треба, — запротестував я. — Я й сам можу це зробити.
— Тихо, їм це на користь. Так вони почуваються корисними. До речі, про користь… — він знову показав рукою на Тіма. — Виведи їх, будь ласочка.
Тім підвівся і притиснув одну руку до живота.
— Хвилиночку. Зараз буду, — він розвернувся, щоб відійти у ліс. — Мені якось не дуже добре.
— Ось що буває, коли жереш так, ніби допався до корита! — гукнув йому вслід Отто й розвернувся до решти нас. — Колись до нього дійде, що він не може зжерти більше, ніж я, так, щоб опісля його не нудило.
— Позаяк Тім зараз фарбує дерево, я сам по них піду, — зголосився Ларен із майже неприкритим завзяттям.
— Я сьогодні на сторожі, — сказав Отто. — Це зроблю я.
— Їх приведу я, — сказала, роздратувавшись, Кіт. Вона самим поглядом змусила двох інших артистів сісти назад і зайшла за фургон ліворуч від мене.
Із іншого фургона вилізли Джош і Френ із наметом, мотузками й кілками.
— Де тобі треба? — запитав мене Джош.
— Зазвичай чоловіка про таке питати не доводиться. Еге ж, Джоше? — пожартував Френ, штурхнувши друга ліктем.
— Я частенько хроплю, — застеріг я їх. — Мене, мабуть, варто тримати трохи осторонь усіх, — я показав рукою. — Отам, між отими двома деревами, було б чудово.
— Ну, тобто з чоловіком зазвичай зрозуміло, де й коли йому треба. Так, Джоше? — продовжив Френ, поки вони відійшли геть і заходилися напинати намет.
За хвилину повернулася Кіт, ведучи із собою двійко прегарних дівчат. Одна мала худорляве тіло й личко, а також пряме чорне волосся, підстрижене коротко, по-хлопчачому. Друга була пишніша й мала кучеряве золоте волосся. Обом на вигляд було років по шістнадцять, і на їхніх обличчях відображалася безнадія.
— Знайомся, Крін і Еллі, — сказала Кіт, показавши рукою на дівчат.