Аллеґ усміхнувся.
— Це один із дарів, які дісталися нам від Левіншира. Сьогодні одна з них тебе грітиме. Мій дарунок тобі, як новому членові нашої родини, — він демонстративно їх оглянув. — Котру ти хотів би?
Я перевів погляд з однієї на другу.
— Важкий вибір. Дай-но подумати.
Кіт посадовила їх край вогню і всунула кожній у руки по мисці з печенею. Дівчина із золотим волоссям, Еллі, безживно з’їла кілька ложок, а тоді поступово зупинилася, наче заводна іграшка. Її очі здавалися майже незрячими, наче вона стежила за чимось невидимим нам. Зате Крін завзято вп’ялася поглядом у вогонь. Вона сиділа напружено, тримаючи миску на колінах.
— Дівчата, — насварився Аллеґ, — хіба ви не знаєте, що, коли ви підете на співпрацю, вам стане краще? — Еллі поволі з’їла ще ложку, а тоді зупинилася. Крін вдивлялася у вогонь із заціпенілою спиною й суворим обличчям.
Енн, і далі сидячи біля вогню, потицяла в них дерев’яною ложкою.
— Їжте!
Реакція була така сама, як раніше. Поволі з’їсти одну ложку. Один напружений акт непокори. Насуплена Енн прихилилася ближче й міцно схопила темноволосу за підборіддя, другою рукою потягнувшись до миски з печенею.
— Не треба, — наполегливо попросив я. — Вони поїдять, коли достатньо зголодніють. — Аллеґ із цікавістю поглянув на мене. — Я знаю, про що кажу. Дайте їм натомість якогось питва.
Старенька на мить набула такого вигляду, ніби все одно збиралася продовжувати, а тоді знизала плечима й відпустила підборіддя Крін.
— Гаразд. Мені все одно набридло годувати цю силоміць. Від неї самі клопоти.
Кіт схвально пирхнула.
— Ця мала сучка накинулася на мене, коли я розв’язала її для купання, — докинула вона і прибрала волосся з одного боку обличчя, демонструючи подряпини. — Ледве око не видерла, хай їй грець.
— Ще й драпака дала, — зауважила Енн, досі насуплена. — Довелося почати дурманити її на ніч, — вона зробила жест, у якому відчувалася огида. — Як хоче, то хай здихає з голоду.
Ларен повернувся до багаття з двома кухлями і вклав їх у обм’яклі руки дівчини.
— Вода? — запитав я.
— Ель, — відповів він. — Так їм буде краще, якщо вони не їдять.
Я притлумив бажання запротестувати. Еллі попила з таким самим відсутнім виглядом, із яким їла. Крін перевела погляд із вогню на кухоль, а тоді — на мене. Її подібність до Денни шокувала мало не фізично. Вона почала пити, не зводячи з мене очей. Її суворий погляд геть не виказував, що відбувається у неї в голові.
— Підсадіть їх до мене, — попросив я. — Можливо, так мені легше буде визначитися.
Кіт привела їх. Еллі була покірна. Крін — заціпеніла.
— Будь обережний із цією, — зауважила Кіт, кивнувши на темноволосу дівчину. — Вона дряпається.
Повернувся Тім, який трохи зблід. Сів біля вогню, поряд з Отто, і той штурхнув його ліктем.
— Хочеш іще печені? — лиховісно запитав він.
— Відчепися, — кволо прохрипів Тім.
— Може, як вип’єш трохи елю, шлунок заспокоїться, — порадив я.
Він кивнув, схоже, готовий скористатися всім, що здатне допомогти. Кіт налила йому новий кухоль.
Дівчата тим часом уже сиділи обабіч мене обличчями до вогню. Зблизька я бачив те, чого раніше не помічав. У Крін іззаду на шиї був темний синець. Зап’ястки в білявки були просто натерті мотузкою, зате у Крін вони були роздерті та взялися струпами. Разом з тим від них пахло чистотою. Волосся в них було зачесане, а вбрання — нещодавно випране. Кіт про них дбала.
А ще зблизька вони були набагато вродливіші. Я простягнув руки, щоб торкнутись їхніх пліч. Крін здригнулась, а тоді заціпеніла. Еллі взагалі ніяк не відреагувала.
Із-поміж дерев озвався Френ:
— Готово. Хочеш, запалимо вам лампу?
— Так, будь ласка, — відповів я. Перевів погляд з однієї дівчини на іншу, а тоді — на Аллеґа. — Не можу обрати котрусь одну, — чесно визнав я. — Тому візьму обох.
Аллеґ вражено засміявся. А тоді, зрозумівши, що я кажу серйозно, запротестував:
— Ой, та ну тебе. Це ж несправедливо до решти нас. До того ж ти просто не можеш…
Я відверто позирнув на нього.
— Що ж, — оборонився він, — якщо ти й можеш, то це…
— Це моє друге прохання, — холодно промовив я. — Вони обидві.
Отто видав обурений крик. Те саме, що й він, виражали обличчя Ґаскіна й Ларена.
Я заспокійливо всміхнувся їм.
— Лише на цю ніч.
Повернулися Френ і Джош, які вже поставили мій намет.
— Радій, що він не попросив тебе, Отто, — сказав здорованеві Френ. — Цього попросив би Джош. Чи не так, Джоше?