— Френе, стули писок, — роздратовано озвався Отто. — Бо тепер уже мені зле.
Я підвівся й закинув лютню на плече. А тоді повів обох красунь, золоту й темну, до свого намету.
Розділ сто тридцять перший. Чорнота в місячному сяйві
Френ і Джош добре впоралися з наметом. Він був досить високий, щоб можна було стояти на повен зріст посередині, та коли в ньому став я разом з обома дівчатами, нам виявилося тісно. Я легенько підштовхнув золотоволосу, Еллі, до ліжка з товстими ковдрами й лагідно сказав:
— Сядь.
Не дочекавшись від неї відповіді, я взяв її за плечі й посадовив туди. Вона дозволила себе перемістити, проте її блакитні очі були круглі й порожні. Я пошукав у неї на голові ознак поранення. Не знайшовши жодної, припустив, що вона у глибокому шоку.
Якусь мить я попорпався у своїй дорожній торбі, а тоді витрусив трохи подрібненого листа у свою дорожню склянку й додав дещицю води зі свого міха. Вклав склянку Еллі в руки. Вона з відсутнім виглядом узялася за неї.
— Пий, — підбадьорив я її, намагаючись відтворити тон, яким Фелуріян час від часу викликала в мене бездумну покору.
Можливо, це спрацювало. А може, вона просто хотіла пити. Так чи інакше, Еллі випила склянку до дна. Її погляд залишався таким самим відстороненим, як раніше.
Я витрусив у склянку ще одну мірку подрібненого листа, знову наповнив її водою та простягнув темноволосій дівчині.
Так ми стояли кілька хвилин. Я — з простягнутою рукою, вона — тримаючи руки по швах. Урешті вона кліпнула і сфокусувала погляд на мені.
— Що ви їй дали? — запитала дівчина.
— Потовчену велію, — лагідно пояснив я. — Це протитоксичний засіб. У печені була отрута.
Її погляд підказав мені, що вона мені не вірить.
— Я не їла печені.
— В елі отрута теж була. А я бачив, як ти пила його.
— Добре, — промовила вона. — Я хочу померти.
Я тяжко зітхнув.
— Вона тебе не вб’є. Просто зробить тебе нещасною. Ти виблюєш і кілька днів потерпатимеш від слабкості та м’язових спазмів, — я підняв склянку, простягаючи її дівчині.
— Чому вас обходить, уб’ють мене чи ні? — спитала вона невиразним голосом. — Вони ж це зроблять — якщо не зараз, то пізніше. Я краще помру… — вона зціпила зуби, не закінчивши речення.
— Вони тебе не отруїли. Я отруїв їх, а тобі випадково дісталася частина отрути. Мені прикро, але це допоможе тобі уникнути найгіршого.
У погляді Крін на мить відбилося вагання, а тоді він знову став невблаганним. Вона позирнула на склянку, а відтак вп’ялася поглядом у мене.
— Якщо воно нешкідливе, випийте самі.
— Не можу, — пояснив я. — Воно мене приспало б, а в мене ще є сьогодні справи.
Погляд Крін метнувся до хутряного ліжка, розстеленого на підлозі намету.
Я всміхнувся найлагіднішою, найсумнішою усмішкою, на яку був здатен.
— Не такі.
Вона однаково не ворухнулася. Так ми якийсь час і стояли на місці. Я почув із лісу приглушене блювання. Зітхнув і опустив склянку. Подивившись униз, зауважив, що Еллі вже скрутилася калачиком і заснула. Її лице здавалося майже умиротвореним.
Я глибоко вдихнув і знову поглянув на Крін.
— Ти не маєш причин мені довіряти, — визнав я, дивлячись їй просто у вічі, — після того, що з тобою сталося. Проте я сподіваюся, що ти мені довіришся, — і знову простягнув склянку.
Вона зазирнула мені в очі не кліпаючи, а тоді сягнула до склянки. Випила її одним ковтком, трохи похлинулася й сіла. Витріщилася на стіну намету. Її погляд залишався твердим, як мармур. Я сів на невеликій відстані від неї.
За п’ятнадцять хвилин вона вже спала. Я накрив обох дівчат ковдрою й подивився на їхні обличчя. Уві сні вони були навіть гарніші, ніж до цього. Я простягнув руку, щоби змахнути зі щоки Крін пасмо волосся. На мій подив, вона розплющила очі й витріщилася на мене. Не тим мармуровим поглядом, яким глипала на мене раніше: вона дивилася на мене темними очима юної Денни.
Я застиг, тримаючи руку на її щоці. Якусь мить ми стежили одне за одним. А тоді її очі знову заплющились. Я не міг зрозуміти, що це було — чи то її здолав засіб, чи то її власна сила волі відступила перед бажанням спати.
Я влаштувався біля входу до намету й поклав на коліна Цезуру. У мені вогнем палав гнів, а вигляд двох поснулих дівчат був подібний до вітру, що віє на розпечені вуглинки. Я зціпив зуби і змусив себе подумати про те, що сталося тут раніше, дозволяючи вогню несамовито палахкотіти й наповнюючись його жаром. Дихав я глибоко, готуючись до того, що мало статися.