***
Я чекав три години, слухаючи все, що відбувалося в таборі. До мене долинали приглушені розмови, обриси речень, у яких не виділялось окремих слів. Вони затихали, змішуючись із лайкою та звуками, які свідчили про те, що комусь стало зле. Я дихав глибоко, повільно, як показувала мені Вашет, розслабляючи тіло й потихеньку рахуючи видихи.
А тоді я, розплющивши очі, поглянув на зорі й вирішив, що час настав. Поволі підвівся й неквапливо, зі смаком потягнувся. У небі висів масивний півмісяць, і все здавалося дуже яскравим.
Я поволі наблизився до ватри. Від неї залишилися хіба що понурі вуглинки, які майже не освітлювали простору між двома фургонами. Там перебував Отто. Його здоровезне тіло скоцюбилося біля одного з коліс. Я занюхав блювотиння.
— Це ти, Квоуте? — осоловіло запитав він.
— Так.
Я продовжив повільно наближатися до нього.
— Ота сучка Енн недостатньо довго готувала ягнятину, — простогнав він. — Святим Богом клянуся, мене ще ніколи так не нудило, — він підвів погляд на мене. — У тебе все гаразд?
Підскочила Цезура, на мить відбивши клинком місячне сяйво, й розітнула йому горло. Він хитнувся, впав на одне коліно, а тоді повалився на бік, хапаючись руками за шию. На них з’явилися чорні плями. Я залишив Отто стікати в місячному сяйві темною кров’ю без можливості скрикнути. Він гинув, але ще не загинув.
Я закинув у вуглинки від багаття шмат ламкого заліза й попрямував до інших наметів.
Коли обійшов фургон, мене заскочив зненацька Ларен. Побачивши, як я завертаю за ріг з оголеним мечем, він здивовано зойкнув. Але отрута зробила його млявим, і не встиг він піднести руки, як Цезура встромилася йому у груди. Захлинувшись криком, він упав на спину й почав корчитися на землі.
Через отруту ніхто з них не спав міцно, тож після Ларенового крику вони висипали з фургонів і наметів, хитаючись і ошаліло роззираючись довкола. Два нечіткі силуети — я здогадався, що то, напевно, Джош і Френ, — вискочили з відкритого задка найближчого до мене фургона. Я влучив одному в око, перш ніж він торкнувся землі, і відітнув живота другому.
Це побачили всі, і тепер крики залунали по-справжньому. Більшість із присутніх п’яно побігли до дерев. Дехто падав на ходу. Однак високий силует Тіма кинувся на мене. Важкий меч, який Тім гострив увесь вечір, виблискував сріблом у місячному сяйві.
Проте я був готовий. Я взяв у руку ще один довгий і крихкий шмат мечового заліза і пробурмотів зв’язування. Тоді, щойно Тім опинився досить близько для удару, я різко тріснув залізом між пальцями. Тімів меч зламався зі звуком, який видає розбитий дзвін, і його кавалки попадали та щезли в темній траві.
Тім був досвідченіший за мене, сильніший і мав більший розмах рук. Навіть отруєний і з половиною меча він показував себе гарно. Я витратив майже пів хвилини, перш ніж промайнути повз його захист, удавшись до «стрибка коханця з вікна», і відтяти йому руку на рівні зап’ястка.
Тім упав на коліна, хрипко завивши і схопившись за куксу. Я вдарив його у верхню частину грудей і попрямував до дерев. Бій вийшов нетривалим, але кожна секунда була надзвичайно важлива, бо інші вже розбігалися лісом.
Я помчав у той бік, куди на моїх очах поплентався один із темних силуетів. Поводився я необачно, тож Аллеґ заскочив мене зненацька, кинувшись на мене із затінку дерева. Меча він не мав — лише маленький ножик, що зблиснув у місячному сяйві, коли Аллеґ чкурнув до мене. Але ножа достатньо, щоб убити людину. Коли ми повалилися на землю, він штрикнув мене в живіт. Я вдарився скронею об корінь і відчув смак крові.
Я зіп’явся на ноги швидше за Аллеґа й розітнув йому сухожилля під коліном. Відтак штрикнув його в живіт і покинув його лаятися на землі, пішовши полювати на інших. Одну руку міцно притулив до живота. Я знав, що невдовзі надійде біль, а після цього я, можливо, проживу недовго.
***
Ніч вийшла довгою, і я не мучитиму вас іще якимись подробицями. Я знайшов усіх інших, поки вони пробиралися крізь ліс. Енн зламала ногу під час відчайдушної втечі, а Тім подолав майже пів милі, попри втрату долоні й рану в грудях. Поки я переслідував їх у лісі, вони кричали, лаялись і благали про милосердя, та вони просто не могли мене власкавити.
Ніч вийшла жахливою, але я знайшов їх усіх. У цьому не було ні честі, ні слави. Зате була своєрідна справедливість і кров, і зрештою я переніс їхні тіла назад.
***
Коли я повернувся до свого намету, небо почало набувати знайомого блакитного кольору. На кілька дюймів нижче пупа мене перерізав гострий, пекучий біль, а з неприємного потягування, яким супроводжувалися мої рухи, я здогадувався, що до моєї рани через засохлу кров прилипла сорочка. Я як міг ігнорував це відчуття, бо знав: нічого не зможу зробити для себе, поки в мене трусяться руки й немає пристойного джерела світла, аби щось розгледіти. Щоб оцінити ступінь своїх ушкоджень, доведеться зачекати до світанку.