Я старався не зациклюватися на тому, що знав завдяки роботі в Медиці. Будь-яке глибоке поранення живота віщує довгий і болючий шлях до могили. Вправний зцілювач із потрібним обладнанням може на щось вплинути, але я перебував максимально далеко від цивілізації. З тим самим успіхом можна було б забажати собі кавалок місяця.
Я обтер меч, сів на мокру траву перед наметом і почав думати.
Розділ сто тридцять другий. Розірване коло
Коли сонце нарешті визирнуло з-за вершечків дерев і почало випалювати росу в траві, я працював уже понад годину. Я знайшов плаский камінь і зробив із нього ковадло, щоби змінити форму запасної підкови. На вогні кипів казанок із вівсом.
Закінчуючи з підковою, я краєчком ока помітив якийсь рух. То Крін визирала з-за боку фургона. Я здогадався, що розбудив її, куючи залізо.
— О Боже мій… — вона піднесла руку до рота й ошелешено вийшла з-за фургона, ступивши кілька кроків. — Ви їх убили.
— Так, — просто сказав я. Мені самому мій голос видався мертвим.
Крін окинула поглядом моє тіло, витріщаючись на роздерту закривавлену сорочку.
— У вас… — голос застряг у неї в горлі, і вона ковтнула. — У вас усе гаразд?
Я мовчки кивнув. Нарешті осмілівши достатньо, щоб оглянути свою рану, я виявив, що мені врятував життя плащ Фелуріян. Аллеґів ніж не розпоров мені нутрощі, а просто залишив довгий неглибокий поріз у мене на животі. Також Аллеґ зіпсував цілком добру сорочку, та з огляду на всі обставини мені важко було журитися через це.
Я оглянув підкову, а тоді міцно прив’язав її вологою смугою вичиненої шкіри до кінця довгої прямої гілки. Зняв із вогню казанок із вівсом і встромив підкову у вугілля.
Крін, яка, схоже, трохи оговталася від шоку, поволі підійшла ближче, пильно дивлячись на ряд тіл по той бік вогню. Я просто розклав їх приблизно рядком. Вийшло неохайно. Тіла були заляпані кров’ю, а їхні рани зяяли нічим не прикриті. Крін витріщилася так, ніби боялася, що вони знову почнуть рухатися.
— Що ви робите? — урешті запитала вона.
У відповідь я витягнув розпечену підкову з вугілля під вогнем і підійшов до найближчого тіла. Воно належало Тімові. Я притиснув гаряче залізо до тильного боку його невідтятої руки. Шкіра задиміла, зашипіла і прилипла до металу. За мить я прибрав його, лишивши на білій шкірі Тіма чорний опік. Розірване коло. Я повернувся до вогню і знову заходився нагрівати залізо.
Крін стояла мовчки, надто ошелешена, щоб нормально відреагувати. А втім, гадаю, що нормальної реакції на таку ситуацію й бути не могло. Однак Крін не закричала й не втекла, хоч я цього й боявся. Вона просто поглянула на розірване коло й повторила:
— Що ви робите?
Коли я нарешті заговорив, мій голос видався чудним моїм власним вухам.
— Усі едема ру — одна родина, — пояснив я. — Наче замкнене коло. Навіть якщо одні з нас незнайомі іншим, ми все одно рідні, все одно близькі. Ми мусимо бути такими, бо завжди, хай куди йдемо, лишаємося чужими. Ми розсіяні, і нас ненавидять.
Ми маємо закони. Правила, яких дотримуємо. Коли один із нас скоює щось непростиме чи невиправне, якщо він ризикує безпекою чи честю едема ру, таку людину вбивають і таврують розірваним колом, щоб показати, що вона вже не одна з нас. Так чинять рідко. В цьому рідко виникає потреба.
Я витягнув залізо з вогню й підійшов до наступного тіла. Отто. Я притиснув залізо до тильного боку його долоні й послухав, як він шипить.
— Це були не едема ру. Але вони прикидалися ними. Робили те, чого не зробив би жоден едема, тому я стараюся, щоб світ знав: вони не належали до нашої родини. Ру не роблять того, що скоїли ці люди.
— Але ж фургони… — заперечила Крін. — Інструменти.
— Вони не були едема ру, — твердо сказав я. — Вони, мабуть, навіть справжніми артистами не були — просто ватага злодіїв, які вбили гурт ру і спробували посісти їхнє місце.
Крін витріщилася на тіла, а тоді — знову на мене.
— То ви вбили їх за прикидання едема ру?
— За прикидання ру? Ні, — я повернув залізо у вогонь. — За вбивство трупи ру та крадіжку її фургонів? Так. За те, що вони скоїли з тобою? Так.
— Але якщо вони не ру… — Крін поглянула на яскраво розфарбовані фургони. — Як?