— Мені самому цікаво, — відповів я. Знову витягнувши розірване коло з вогню, перейшов до Аллеґа і притиснув коло до його долоні.
Лжеартист смикнувся й заволав, прокидаючись.
— Він не мертвий! — пронизливо скрикнула Крін.
Я вже оглядав його рану.
— Він мертвий, — холодно промовив я. — Просто ще не припинив рухатися, — повернувся, щоб зазирнути йому в очі. — Що скажеш, Аллеґу? Як ти роздобув двійко фургонів едема?
— Паршивий ру, — лайнувся він на мене з осоловілою зухвалістю.
— Так, — погодився я, — правильно. А ти — ні. То як ти дізнався про знаки та звичаї моєї родини?
— А ти як дізнався? — запитав він. — Ми знали слова, рукостискання. Знали воду, вино, пісні до вечері. Як дізнався ти?
— Ти думав, що можеш мене обдурити? — сказав я, відчуваючи, як гнів знову стискається в мені пружиною. — Це моя родина! Як я міг не знати? Ру не чинять так, як учинили ви. Ру не крадуть, не викрадають дівчат.
Аллеґ із глузливою усмішкою захитав головою. На зубах у нього була кров.
— Усі знають, чим промишляє ваш брат.
Я вибухнув люттю.
— Усі думають, ніби знають! Уважають чутки за правду! Ру так не чинять! — я несамовито обвів усе довкола себе руками. — Люди просто так думають через таких, як ти! — мій гнів розпалився ще дужче, і я зрозумів, що кричу. — А тепер скажи мені те, що я хочу знати, бо інакше сам Бог заридає, як почує, що я з тобою зробив!
Аллеґ поблід і мимохіть ковтнув, перш ніж до нього повернувся голос.
— Були один старий, його дружина й іще кілька музикантів. Я пів року подорожував із ними як охоронець. Урешті вони взяли мене до себе, — він засапався й важко задихав, намагаючись повернути собі нормальне дихання.
Він сказав достатньо.
— Отже, ти вбив їх.
Аллеґ енергійно замотав головою.
— Ні… атакували на дорозі, — він кволо показав жестом на інші тіла. — Вони заскочили нас зненацька. Інших музикантів було вбито, але мене просто… вивели з ладу.
Я оглянув ряд тіл і відчув спалах люті, хоча вже все знав. Яким іще чином ці люди могли надбати два фургони едема з неторканими позначками?
Аллеґ тим часом знову заговорив.
— Я показував їм опісля… Як діяти наче трупа, — він ковтнув, долаючи біль. — Гарно було.
Я відвернувся, охоплений огидою. У певному розумінні він був одним із нас. Одним із нашої названої родини. Знання про це ускладнювало все вдесятеро. Я знов устромив підкову у вугілля від багаття, а тоді поглянув на дівчину, поки залізо нагрівалося. Поки Крін стежила за Аллеґом, її очі стали кремінними.
Не впевнений, чи правильно так чинити, я запропонував тавро їй. Її лице посуворішало, і вона забрала тавро.
Аллеґ, схоже, не розумів, що має статися, доки вона не притулила розпечене залізо до його грудей. Він заверещав і закрутився, та йому бракувало сили, щоб урятуватися, поки вона сильно притискала тавро до нього. Поки він кволо пручався від дотику заліза, вона скривилась, а в її очах забриніли сердиті сльози.
За одну довгу хвилину Крін прибрала залізо й випрямилася, тихенько плачучи. Я дав їй спокій.
Аллеґ підвів погляд на неї та якось примудрився знайти свій голос.
— Ох, дівчинко, ми ж повеселилися разом, чи не так? — вона припинила плакати й поглянула на нього. — Не…
Я різко копнув його в бік, перш ніж він устиг сказати щось іще. Він заціпенів у німому болю, а тоді плюнув у мене кров’ю. Я завдав іще одного удару ногою, і він обм’як.
Не знаючи, що ще робити, я прибрав тавро і знову почав його нагрівати.
Запала довга тиша.
— Еллі досі спить? — запитав я.
Крін кивнула.
— Як гадаєш, їй було б корисно побачити це?
Вона замислилася, витираючи лице долонею.
— Не думаю, — врешті сказала. — Не думаю, що вона змогла б побачити це просто зараз. У неї не всі вдома.
— Ви з Левіншира? — запитав я, щоб не допустити мовчання.
— Моя родина працює на землі трохи на північ від Левіншира, — мовила Крін. — Батько Еллі — бургомістр.
— Коли вони прийшли у ваше містечко? — запитав я, приклавши тавро до тильного боку другої долоні. У повітрі починав добре відчуватися солодкий запах обвугленої плоті.
— Який сьогодні день?
Я порахував у голові.
— Повалок.
— Вони прийшли до міста в теден, — дівчина ненадовго затихла. — П’ять днів тому? — в її голосі відбилася недовіра. — Ми раділи можливості побачити виставу й почути новини. Послухати музику, — вона опустила погляд. — Вони стояли табором на східній околиці міста. Коли я прийшла, щоб мені поворожили на долю, вони попросили мене повернутися того ж вечора. Вони здавалися дуже привітними, дуже цікавими.