— Не хочеш супу, Еллі? — запитав я нормальним голосом. — Він смачно пахне.
Вона отетеріло сіла біля вогню, вдивляючись у порожнечу.
— Хочеш мого? — запитав я так, ніби поділитися ним було найприроднішою річчю на світі. Наблизився до неї й подмухав на ложку із супом, щоб її остудити. — Ось, давай.
Еллі механічно з’їла її, злегка повернувши голову в мій бік, до ложки. В її очах відбивався танець вогню. Вони скидалися на вікна порожнього будинку.
Я знову подмухав на повну ложку і простягнув її білявці. Вона відкрила рота лише тоді, коли ложка торкнулась її губ. Я повів головою, намагаючись зазирнути за світло вогню, що танцювало в її очах, у відчайдушній надії побачити в них що-небудь. Хоч щось.
— Ти, певно, Елл. Так? — невимушено промовив я й поглянув на Крін. — Скорочене від Еллі.
Крін безпорадно знизала плечима.
— Ми насправді не були подругами. Вона просто Еллі Енвотер. Донька бургомістра.
— Ми сьогодні, звісно, находилися, — продовжив я тим самим легким тоном. — Як твої ноги, Крін?
Крін продовжувала стежити за мною серйозними темними очима.
— Трохи поболюють.
— Мої теж. Не дочекаюся, коли можна буде роззутися. Елл, у тебе ноги болять?
Жодної реакції. Я згодував їй іще порцію супу.
— Ще й доволі жарко було. Одначе сьогодні має похолодати. Добра погода, саме для сну. Хіба не добре буде, Елл?
Жодної реакції. Крін і далі спостерігала за мною з того боку багаття. Я з’їв трохи супу й собі.
— Дійсно чудово, Крін, — щиро промовив я, а тоді знову повернувся до байдужої дівчини. — Елл, добре, що для нас готує Крін. Усе, що готую я, має смак кінського лайна.
Крін зі свого боку багаття спробувала засміятися з повним ротом супу. Результат вийшов передбачуваним. Мені здалося, ніби я побачив, як у очах Елл щось зблиснуло.
— Мав би кінські яблука — міг би зробити нам на десерт кінсько-яблучний пиріг, — заявив я. — Міг би, якби ви захотіли, зробити його сьогодні… — і поступово замовк так, що це прозвучало як запитання.
Елл ледь-ледь насупилася. На її лобі з’явилася маленька зморщечка.
— Ти, напевно, маєш рацію, — сказав я. — Вийшло б не надто добре. А хочеш натомість іще супу?
Ледь помітний кивок. Я дав їй одну ложку.
— Одначе він солонуватий. Тобі, мабуть, хочеться води.
Знову кивок. Я передав їй міх із водою, і Елл сама піднесла його до губ. Одну довгу-предовгу хвилину вона пила. Після нашого довгого денного переходу Елл, напевно, пересохла. Наступного дня мені варто було пильнувати її більше, щоб упевнитися, що вона п’є достатньо.
— Крін, не хочеш попити?
— Так, будь ласка, — озвалася та, не зводячи погляду з обличчя Елл.
Елл машинально простягнула міх із водою Крін. Вона тримала його просто над вогнем, і його лямка потягнулася по вугіллю. Крін швидко схопилася за неї, а тоді додала запізніле:
— Дякую, Елл.
Протягом усієї трапези я підтримував неквапливу розмову. Ближче до кінця Елл почала їсти сама. Хоча її очі стали яснішими, здавалося, ніби вона дивиться на світ крізь шибку з морозного скла, бачить, але не бачить. І все одно певний прогрес був.
Коли вона з’їла дві миски супу й пів буханця хліба, в неї почали заплющуватись очі.
— Не хочеш лягти спати, Елл? — запитав я.
Кивок, тепер уже більш однозначний.
— Мені віднести тебе до намету?
Тут вона різко розплющила очі та твердо хитнула головою.
— Можливо, Крін допомогла б тобі приготуватися до сну, якби ти її попросила.
Елл повернулася в бік Крін. Її вуста незрозуміло заворушилися. Крін кинула погляд на мене, і я кивнув.
— Тоді ходімо лягати, — сказала Крін тоном старшої сестри. Підійшла до Елл і, взявши її за руку, допомогла їй підвестися. Коли вони пішли в намет, я доїв суп і з’їв шматочок хліба, який надто сильно підгорів для дівчат.
Невдовзі Крін повернулася до багаття.
— Спить? — запитав я.
— Заснула, ще навіть не торкнувшись подушки. Як гадаєш, у неї все буде гаразд?
Елл була у глибокому шоку. Її розум увійшов у двері божевілля, щоб захиститися від того, що відбувалося.
— Мабуть, це лише питання часу, — втомлено сказав я, сподіваючись, що так і є. — Молоді зцілюються швидко.
Усвідомивши, що їй, певно, лише десь на рік менше, ніж мені, я невесело реготнув. Тієї ночі мені здавалося, ніби кожен рік мого життя йшов за два, а деякі — за три.
Я, хоч і почувався так, ніби був укритий свинцем, зіп’явся на ноги й допоміг Крін почистити посуд. Поки ми закінчували прибирання та припинання коней на свіжому пасовиську, я відчував, як у ній зростає неспокій. Коли ми підійшли до намету, напруження посилилось. Я зупинився і притримав запону для неї.