— Сьогодні посплю надворі.
Їй відчутно полегшало.
— Ти певен?
Я кивнув. Крін прослизнула всередину, і я опустив запону за нею. Її голова майже негайно виринула назад, а за нею — рука, що тримала ковдру.
Я хитнув головою.
— Вам знадобляться обидві. Сьогодні буде зимно, — я закутався в шейд і ліг просто перед наметом. Не хотілося, щоб Елл вибрела надвір уночі й загубилася чи постраждала.
— А хіба ти не змерзнеш?
— У мене все буде гаразд, — запевнив я. Я так стомився, що заснув би, навіть хутко їдучи на коні. Так стомився, що заснув би, навіть хутко їдучи під конем.
Крін знову сховала голову в наметі. Невдовзі я почув, як вона моститься серед ковдр. А тоді все затихло.
Я згадав, яке вражене обличчя було в Отто, коли я перерізав йому горло. Почув, як кволо пручався та проклинав мене Аллеґ, коли я тягнув його назад до фургонів. Пригадав кров. Як вона відчувалася на долонях. Яка вона була густа.
Я ще ніколи нікого не вбивав у такий спосіб. Холодно, зблизька. Я згадав, якою теплою була їхня кров. Пригадав, як кричала Кіт, поки я переслідував її в лісі. «Або вони, або я! — істерично волала вона. — Я не мала вибору. Або вони, або я!»
Я довго лежав без сну. Коли ж нарешті заснув, сни виявилися ще гіршими.
Розділ сто тридцять четвертий. Дорога до Левіншира
Наступного дня ми пересувалися повільно, бо ми з Крін були змушені вести трьох коней і Елл на додачу. Коні, на щастя, були чемні, як воно зазвичай буває з кіньми, яких навчали едема. Якби вони були такі самі свавільні, як горопашна донька бургомістра, ми, можливо, взагалі не дісталися б Левіншира.
І все-таки клопоту від коней було чи не більше, ніж зиску. Блискучий чалий особливо полюбляв забрідати в підлісок у пошуках харчу. Мені вже тричі довелося його витягати, і ми були сердиті один на одного. З очевидних причин я назвав його Скабкою.
Коли його довелося вертати на дорогу вчетверте, я серйозно замислився, чи не відпустити його, щоб позбутися клопоту. І, звісно, не пішов на це. Добрий кінь — це все одно що гроші в кишені. Та й їхати до Северена верхи буде швидше, ніж просто йти пішки.
Ми з Крін, ідучи, всіляко старалися заговорювати Елл зуби. Здається, трохи допомагало. А до полуденної трапези вона вже начебто майже усвідомлювала, що відбувається довкола неї. Майже.
Поки ми готувалися рушити знову після обіду, мені блиснула думка. Я підвів нашу сіру кобилу в яблуках до Елл. Її золоте волосся перетворилося на суцільний ковтун, і вона стоячи намагалася провести крізь нього рукою. Тим часом її погляд відсторонено блукав довкола, наче вона не зовсім розуміла, де перебуває.
— Елл! — вона повернулася до мене. — Ти вже знайома із Сірохвостою? — я показав рукою на кобилу.
Вона боязко та спантеличено мотнула головою.
— Мені потрібна твоя допомога, щоб її вести. Ти раніше водила коня?
Кивок.
— Їй потрібна людина, яка про неї дбала б. Ти можеш про неї подбати?
Сірохвоста поглянула на мене одним великим оком, неначе даючи мені знати, що поводир їй потрібен так само, як мені — коліщатка для ходіння. Але відтак вона трохи опустила голову й по-материнськи штурхнула Елл носом. Дівчина майже машинально простягнула руку, щоб погладити їй ніс, а тоді забрала в мене повіддя.
— Думаєш, це добра ідея? — запитала Крін, коли я повернувся, щоб навантажити інших коней.
— Сірохвоста лагідна, мов ягнятко.
— Те, що Елл придуркувата, як вівця, — сердито відповіла Крін, — ще не означає, що вони гарна пара.
Тут я мимоволі всміхнувся.
— Ми уважно постежимо за ними десь із годинку. Якщо нічого не вийде, то нічого не вийде. Але іноді найкраща допомога для людини — це допомогти комусь іншому.
***
Я спав кепсько, тож того дня був утомлений удвічі сильніше. В животі було неприємне відчуття, а ще я почувався шорстким, неначе хтось шліфував мені шкіру і здер перші два шари. Я мало не піддався спокусі задрімати в сідлі, та совість не дозволяла їхати верхи, поки дівчата йтимуть пішки.
Тож я плентався далі, ведучи свого коня й засинаючи на ходу. Однак того дня я не міг поринути у зручний напівсон, до якого часто вдаюся, коли ходжу. Мені дошкуляли думки про Аллеґа; я роздумував, чи він досі живий.
У Медиці я дізнався, що поранення, яке я завдав йому в живіт, є смертельним. Також я знав, що така смерть повільна. Повільна й болюча. За належного догляду він міг померти аж за виток. Та й навіть сам на краю світу міг прожити з такою раною не один день.