— Зі мною ніхто не одружиться, — хлипала Елл. — Я збиралася вийти за Джейсона Вотерсона й допомагати йому керувати крамничкою. Тепер він не одружиться зі мною. І ніхто не одружиться.
Я перевів погляд на Крін і побачив, як той самий страх відбивається в її вологих очах. Але у Крін очі були сердиті, тоді як в очах Елл не було нічого, крім розпачу.
— Всякий, хто так міркує, дурень, — заявив я, намагаючись говорити якомога переконливіше. — А ви надто розумні й надто прекрасні, щоб виходити заміж за дурнів.
Це начебто дещо заспокоїло Елл, і її погляд піднявся до мене так, ніби вона шукала чогось гідного віри.
— Це правда, — сказав я. — І ти ні в чому з цього не була винна. Постарайся пам’ятати це наступні кілька днів.
— Ненавиджу їх! — сплюнула Елл, здивувавши мене раптовим спалахом люті. — Ненавиджу чоловіків!
Вона вчепилася в повіддя Сірохвостої так, що кісточки пальців побіліли. Її лице спотворилося, перетворившись на маску гніву. Крін обійняла Елл обома руками, та коли вона поглянула на мене, я побачив, як у її темних очах тихенько відображається це ж таки почування.
— Ви маєте цілковите право їх ненавидіти, — запевнив я, почуваючись як ніколи сердитим і безпорадним. — Але я теж чоловік. Не всі ми такі.
Ми на якийсь час зупинилися там, не більш як за пів милі від міста. Попили води та трохи перекусили, щоб заспокоїти нерви. А тоді я повів дівчат додому.
Розділ сто тридцять п’ятий. Повернення додому
Левіншир не був великим містом. Там мешкало двісті людей — чи, може, триста, якщо брати до уваги віддалені ферми. Коли ми туди в’їхали, саме був час їсти, і на ґрунтовій дорозі, що розтинала містечко навпіл, було безлюдно й тихо. Елл сказала мені, що її будинок стоїть із віддаленого боку міста. Я сподівався, що зможу провести дівчат туди непомітно. Вони були стомлені й розгублені. Останнє, чого їм було треба, — це давати собі раду з юрбою сусідів-пліткарів.
Але не судилося. Коли ми пройшли вже пів міста, я побачив, як в одному вікні щось ворухнулося. Жіночий голос скрикнув: «Елл!» — і за десять секунд із кожних дверей, які було видно довкола, почали висипати люди.
Найшвидше діяли жінки, і менш ніж за хвилину десяток жінок утворили довкола дівчат захисний вузол, розмовляючи, цілуючись і обіймаючись. Дівчата начебто не заперечували. Можливо, так було краще. Тепла зустріч могла дуже допомогти їм на шляху до зцілення.
Чоловіки тримались осторонь, адже знали: у таких ситуаціях від них жодної користі. Більшість дивилися з порогів чи ґанків. Шестеро чи восьмеро вийшли на вулицю, рухаючись поволі й оцінюючи ситуацію на око. То були люди обережні, фермери та друзі фермерів. Вони знали, як звати всіх у радіусі десяти миль від їхніх осель. У такому містечку, як Левіншир, незнайомців не було — окрім мене.
Жоден із чоловіків не був дівчатам близьким родичем. А якщо й був, то знав, що опиниться поряд із ними щонайменше за годину, а може, й узагалі наступного дня. Тож вони дозволяли подбати про все своїм дружинам і сестрам. Позаяк зайнятись їм було більше нічим, їхня увага швидко переключилася з коней на мене.
Я підкликав жестом хлопчину років десяти.
— Піди скажи бургомістрові, що його донька повернулася. Хутко!
Він дременув, здійнявши хмарку дорожнього пилу. Його босі ноги просто летіли.
Чоловіки поволі наближалися до мене. Їхню природну підозру до незнайомців удесятеро підсилювали недавні події. Хлопчина років дванадцяти був не такий сторожкий, як усі інші, і підійшов до мене, оглядаючи мій меч і плащ.
— Як тебе звати? — запитав я.
— Піт.
— Піте, ти вмієш їздити на коні?
Він явно образився.
— Та звісно!
— А знаєш, де ферма Вокерів?
Він кивнув.
— Десь за дві милі на північ, поряд із млиновим шляхом.
Я відступив убік і вручив йому повіддя чалого.
— Їдь до них і скажи, що їхня донька вдома. А тоді дозволь їм повернутися до міста на коні.
Піт перекинув ногу через коня, перш ніж я запропонував його підсадити. Я тримав руку на повідді досить довго, щоб укоротити стремена, аби він не вбився дорогою.
— Як дістанешся туди й повернешся, не розбивши голови й не зламавши ноги моєму коневі, дам тобі гріш, — пообіцяв я.
— Дайте два, — сказав він.
Я засміявся. Хлопчина розвернув коня і зник.
Чоловіки тим часом підбрели ближче й зібралися довкола мене нещільним колом.
Високий лисуватий дядько з похмурим обличчям і сивою бородою, схоже, сам призначив себе їхнім ватажком.