— То хто ти такий? — запитав він. Його тон був очевидніший за слова: «Хто ти в біса такий?»
— Квоут, — люб’язно відповів я. — А ви?
— Не певен, шо це твоє діло, — загарчав він. — Шо ти тут робиш?
«Що ти в біса тут робиш із двома нашими дівчатами?»
— Матір Божа, Сете… — звернувся до нього старший чоловік. — Таж собаці Бог дав більше розуму, ніж у тебе в голові. Не можна так розмовляти з…
— От тіки без наїздів, Бенджаміне, — наїжачився у відповідь насуплений. — Ми маємо повне право знати, шо він за один, — він повернувся до мене і ступив кілька кроків перед усіма іншими. — Ти один із тих гадських артистів, які були тут проїздом?
Я хитнув головою та спробував видатися нешкідливим.
— Ні.
— А мені здається, шо так. Здається, шо ти якийсь схожий на одного з отих ру. Очі в тебе такі, — чоловіки довкола нього повитягували шиї, щоб краще роздивитися моє лице.
— Господи, Сете, — знов озвався старигань. — Ніхто з них не мав рудого волосся. Таке волосся запам’ятовується. Він не з них.
— Нащо мені їх вертати, якщо я був одним із тих, хто їх викрав? — зауважив я.
Сетове лице спохмурніло, і він продовжив повільний наступ.
— Шо, хлопче, хамити мені надумав? А може, за дурнів нас усіх маєш? Думаєш, як повернеш їх, то дістанеш винагороду, а може, ми не пошлемо за вами нікого іншого? — Тепер він перебував майже на відстані витягнутої руки від мене й люто хмурився.
Я роззирнувся довкола й побачив, що такий самий гнів ховається на обличчях усіх чоловіків, які там стояли. Саме такий гнів поволі закипає в серцях добрих людей, які бажають справедливості, а відтак розуміють, що вона їм недоступна, і вирішують, що помста майже така сама приємна.
Я спробував вигадати, яким чином можна заспокоїти ситуацію, та ще не встигнувши нічого зробити, почув, як за мною вибухає голос Крін:
— Сете, геть від нього!
Сет зупинився, наполовину піднявши руки, щоб напасти на мене.
— Отже…
Крін уже покрокувала до нього. Зграйка жінок розступилася, щоб її випустити, але трималася поряд.
— Він урятував нас, Сете! — розлючено крикнула вона. — Він урятував нас, дурний ти гівноїде. А де носило вас усіх? Чому ви не прийшли по нас?
Сет позадкував від мене. На його обличчі гнів змагався із соромом. Переміг гнів.
— Ми прийшли! — крикнув він у відповідь. — Взнали, шо трапилось, і помчали за ними. Вони підстрелили коня Білові, і йому роздушило ногу. Джимові проштрикнули руку, а старий Каппер і досі не проснувся після прочухана, якого йому дали. Нас ледь не повбивали!
Я поглянув іще раз і побачив на обличчях чоловіків гнів. Побачив справжню його причину. Безпорадність, яку вони відчували, нездатні оборонити своє місто від жорстокого поводження лжетрупи. Неспроможність повернути доньок друзів і сусідів стала для них ганьбою.
— Що ж, ви погано старалися! — з жаром крикнула у відповідь Крін. Очі в неї палали. — Він прийшов і забрав нас, бо він справжній чоловік. Не те що ви, які покинули нас на вірну смерть!
Із молодика ліворуч від мене, помагача фермера років сімнадцяти, виринув гнів.
— Нічо з цього не сталося б, якби ти не бігала, наче якась шльондра з ру!
Я зламав йому руку, ще навіть не зовсім усвідомивши, що роблю. Він закричав, упавши на землю.
Я зіп’яв молодика на ноги, взявши за карк, і загарчав йому в обличчя:
— Як тебе звати?
— Моя рука! — охнув він, вирячивши очі.
Я трусонув ним, мов ганчір’яною лялькою.
— Ім’я!
— Джейсон, — бовкнув він. — Матінко Божа, моя рука…
Я взяв його за підборіддя вільною рукою й повернув лицем до Крін і Елл.
— Джейсоне, — тихо процідив я йому на вухо, — поглянь на цих дівчат. І подумай, яке пекло вони пережили за останні дні, зв’язані по руках і ногах на задку фургона. І спитай себе, що гірше. Зламана рука чи викрадення незнайомцем і чотири зґвалтування за ніч?
Відтак я повернув його обличчя до себе й заговорив так тихо, що навіть за дюйм від мене це звучало як ледь чутний шепіт:
— А як подумаєш про це, помолися Богові, щоб простив тобі щойно сказане. І якщо ти будеш щирий, хай Тейлу бездоганно зцілить твою руку, — його очі стали нажаханими й мокрими. — А потім, якщо хоч раз подумаєш про котрусь із них недобре, твоя рука болітиме так, ніби там у кістці розпечене залізо. А якщо хоч раз скажеш недобре слово, там почнеться жар і повільне гниття, і її доведеться відтяти, щоб урятувати тобі життя, — я міцніше взявся за нього й побачив, як Джейсон вирячив очі. — А якщо хоч раз зробиш щось із котроюсь із них, я про це дізнаюся. Прийду сюди, уб’ю тебе й повішу твоє тіло на дереві.