— Нащо комусь прикидатися ру? — запитав бургомістр так, ніби це було для нього незрозуміло.
— Щоб мати змогу робити те, що вони зробили, — різко пояснив я. — Ви пустили їх до свого міста, а вони скористалися цією довірою. Так не вчинив би жоден едема ру.
— Ти так і не відповів на моє запитання, — сказав бургомістр. — Як ти забрав дівчаток?
— Подбав про все, — просто відповів я.
— Він їх убив, — сказала Крін так, щоб було чутно всім. — Він убив їх усіх.
Я відчув, як усі дивляться на мене. Половина з присутніх думала: «Усіх? Він убив сімох чоловіків?» А друга половина думала: «Із ними було двоє жінок. Їх він теж убив?»
— Ну, що ж… — одну довгу мить бургомістр дивився згори вниз на мене. — Добре, — промовив він так, ніби щойно визначився. — Це добре. Завдяки цьому світ став кращим.
Я відчув, як усі трохи розслабилися.
— Це їхні коні, — показав на двох коней, які несли наші речі. — Тепер вони належать дівчатам. Миль за сорок на схід ви знайдете фургони. Крін може показати, де вони заховані. Вони також належать дівчатам.
— За них дадуть гарні гроші в Темсфорді, — задумливо сказав бургомістр.
— Разом з інструментами, одягом і таким іншим за них можна виручити чималу суму, — погодився я і твердо додав: — Якщо її розділити навпіл, вийде гарний посаг.
Бургомістр перехопив мій погляд і поволі кивнув, показуючи, що розуміє.
— Точно.
— А шо з добром, яке вони в нас украли? — обурився кремезний чоловік у фартусі. — Вони рознесли мій заклад і вкрали дві бочки мого найкращого елю!
— Ви маєте доньок? — спокійно запитав я в нього. Подив, що раптом відбився на його обличчі, підказав мені, що так. Я зазирнув і вдивився йому в очі. — Тоді ви, гадаю, доволі дешево відбулися.
Бургомістр нарешті помітив, як Джейсон тримається за зламану руку.
— Що з тобою сталося?
Джейсон поглянув на свої ноги. За нього заговорив Сет:
— Він сказав дещо таке, чого не мав казати.
Бургомістр роззирнувся довкола й побачив, що більш розгорнуту відповідь доведеться витягувати силою. Він знизав плечима та облишив цю тему.
— Я міг би накласти тобі шину, — невимушено сказав я.
— Ні! — надміру швидко відмовився Джейсон, а тоді дав задній хід: — Я краще до баби піду.
Я скоса поглянув на бургомістра.
— До баби?
Він лагідно всміхнувся.
— Коли ми обдираємо коліна, баба нас латає.
— Біл у неї? — спитав я. — Ну, чоловік із роздушеною ногою.
Він кивнув.
— Якщо я її знаю, то вона не спускатиме з нього погляду ще виток.
— Я тебе проведу, — сказав я спітнілому хлопцеві, який обережно притримував руку. — Хотів би подивитись, як вона працює.
***
Ми перебували так далеко від цивілізації, що я уявляв бабу згорбленою старою, яка лікує своїх пацієнтів п’явками й деревним спиртом.
Моя думка змінилася, коли я побачив її хату зсередини. Її стіни були завішані пучками сухих трав і полицями, заставленими маленькими пляшечками з ретельно надписаними етикетками. Там стояв невеличкий письмовий стіл із трьома важкими книжками у шкіряних палітурках. Одна з них лежала розгорнута, і я впізнав у ній «Героборіку». На берегах було видно нерозбірливі рукописні нотатки, а деякі статті було відредаговано чи повністю викреслено.
Баба була не така стара, як я думав, хоч і мала вдосталь сивини. Згорбленою вона теж не була й навіть виявилася вищою на зріст за мене, плечистою, кругловидою й усміхненою.
Мугикаючи собі під носа, вона повісила над вогнем мідний чайник. Відтак узяла ножиці і посадовила Джейсона, а тоді злегка потицяла його в руку. Хлопчина, блідий і спітнілий, безперестанку теревенив від нервів, тимчасом як вона методично зрізала йому сорочку. За кілька хвилин Джейсон, хоч його про це й не просили, правдиво, хай і не зовсім зв’язно, розповів бабі, як Елл і Крін повернулися додому.
— Перелом гарний, чистий, — урешті оголосила вона, перебивши його. — Як це сталося?
Ошалілий погляд Джейсона метнувся до мене, а тоді — вбік.
— Та нічо, — швидко сказав він. А тоді збагнув, що не відповів на запитання. — Тобто…
— Я її зламав, — зізнався я. — І вирішив, що варто принаймні завітати сюди й дізнатися, чи не можу я чимось допомогти, щоб її вилікувати.
Баба поглянула на мене.
— Ти вже займався чимось таким?
— Вивчав медицину в Університеті, — сказав я.
Вона знизала плечима.
— Тоді, гадаю, можеш потримати шини, поки я їх обгортатиму. Є в мене одна помічниця, та вона накивала п’ятами, як зачула колотнечу на вулиці.