Джейсон нервово витріщився на мене, коли я міцно притиснув деревину до його руки, але баба зі знудженим виглядом вправної людини перев’язала шину менш ніж за три хвилини. Спостерігаючи за її роботою, я вирішив, що баба варта більшого, ніж половина студентів у Медиці, яких я знав на ім’я.
Коли ми закінчили, вона поглянула згори вниз на Джейсона і сказала:
— Тобі пощастило. Перелом не треба було вправляти. Не користуйся рукою місяць, і вона чудово загоїться.
Джейсон щодуху втік, а баба після нетривалих умовлянь дозволила мені поглянути на Біла, який лежав у неї в дальній кімнаті.
Якщо перелом руки у Джейсона був чистий, то у Біла він був максимально неохайний. Обидві кістки в нижній частині ноги були зламані в кількох місцях. Під пов’язками цього не було видно, але нога в нього страшенно розпухла. Шкіра над пов’язками була вкрита синцями та плямами, туго натягнута, мов занадто щедро начинена ковбаска.
Біл виявився блідим, але притомним, і нога, схоже, мала залишитися при ньому. Як багато з неї буде користі — це вже інше питання. Можливо, він відбудеться щонайбільше сильною кульгавістю, та я сумнівався, що він коли-небудь знову почне бігати.
— Шо то за люди, шо стріляють у чужих коней? — обурено запитав він. Його обличчя блищало від поту. — Недобре це.
Ішлося, звісно, про його власного коня. А це містечко було не з тих, де в людей є зайві коні. Біл був молодим чоловіком, який нещодавно одружився й мав власну невеличку ферму. І, можливо, він більше ніколи не зможе ходити, бо спробував учинити правильно. Про це було боляче думати.
Баба дала йому дві ложки якоїсь субстанції з брунатної пляшечки, і від неї в Біла поступово заплющились очі. Баба вивела нас із кімнати й зачинила за собою двері.
— Кістка розірвала шкіру? — запитав я, коли двері зачинилися.
Вона кивнула, повернувши пляшечку на полицю.
— Чим ви користувалися, щоб не виникло сепсису?
— Тобто гнилі? — перепитала вона. — Баранячою колючкою.
— Справді? — спитав я. — Не марантою?
— Марантою! — пирхнула вона, підкинувши дров до вогню і знявши з нього чайник, із якого вже пішла пара. — Ти хоч раз намагався запобігти десь гнилі марантою?
— Ні, — визнав я.
— Тоді дозволь мені вберегти тебе від смертовбивства, — баба дістала двійко дерев’яних чашок. — Від маранти жодної користі. За бажання її можна їсти, та на цьому все.
— Але ж паста з маранти й бесмину має бути ідеальним засобом для цього.
— Бесмин, може, чогось та й вартий, — визнала баба. — Але бараняча колючка ліпша. Я краще взяла би трохи червоного стебла, та бажання не завжди збуваються. Я користуюся пастою з неньколиста й баранячої колючки, і йому зараз, як ти бачиш, цілком добре. Маранту легко знайти, і товчеться вона легко, та цінних властивостей у неї чортма.
Вона похитала головою.
— Маранта й камфора. Маранта й бесмин. Маранта й соляний батіг. Маранта — то ж навіть не заспокійливе. Вона просто гарно переносить те, шо працює.
Я відкрив рота, щоб заперечити, а тоді окинув поглядом її хату, подивився на її обписаний примірник «Героборіки». І стулив рота.
Баба налила у дві чашки гарячої води з чайника.
— Сядь на хвильку, — попросила. — Ти наче на ногах ледве держишся.
Я тужливо поглянув на стілець і відповів:
— Мені, мабуть, треба вертатися.
— Час на одну чашку в тебе є, — запевнила вона, взяла мене за передпліччя і твердо посадовила на стілець. — І на швидкий перекус. Ти блідий, як суха кістка, а в мене тут є трохи солодкого пудингу, на який нíкому зазіхнути.
Я спробував пригадати, чи обідав того дня. Згадав, як годував дівчат…
— Не хочу завдавати вам іще більше клопоту, — сказав я. — Вже й так додав вам роботи.
— Тому хлопцеві вже давно пора було зламати руку, — невимушено заявила баба. — Він пащекуватий — страшне, — вона вручила мені одну з дерев’яних чашок. — Випий до дна, і я дам тобі трохи того пудингу.
Пара, що йшла з чашки, чудово пахла.
— Що тут є? — запитав я.
— Шипшина. І трохи яблучного бренді, яке я жену сама, — вона широко всміхнулася, і в кутиках її очей з’явилися зморшки. — Якщо хочеш, то й маранти можу насипати.
Я всміхнувся й надпив. Тепло від напою розлилось у мене в грудях, і я відчув, як трохи розслабився. Це було дивно, бо я досі не усвідомлював, що напружився.
Баба трохи пововтузилася, а тоді поставила на стіл дві тарілки й сіла на стілець поряд.
— Ти справді вбив отих людей? — прямо запитала вона. У її голосі не вчувалося жодного звинувачення. Це було просто запитання.