Я кивнув.
— Мабуть, не треба було нікому казати, — продовжила вона. — Неодмінно буде колотнеча. Тут захочуть суду, і доведеться тягнути присяжного з Темсфорда.
— Я їм не казав, — заперечив я. — Крін сказала.
— А… — відповіла баба.
Розмова затихла. Я випив останній ковток рідини з чашки, та коли спробував поставити її на стіл, руки в мене так сильно трусилися, що вона застукала по дереву так, наче то хтось нетерплячий прийшов і загамселив у двері.
Баба спокійно попивала напій із чашки.
— Мені неприємно про це говорити, — врешті сказав я. — Це було недобре.
— Дехто міг би з цим посперечатися, — лагідно промовила вона. — Як на мене, ти зробив правильно.
Від її слів у мене в очах раптом спалахнув пекучий біль, неначе я був готовий розплакатися.
— Щодо цього я не надто певен, — вимовив я, дивуючись звучанню власного голосу. Тепер руки трусилися ще сильніше.
Бабу це, схоже, не здивувало.
— Ти вже кілька днів ходив закусивши вудила, так? — із її тону було добре зрозуміло, що це не запитання. — Я впізнаю це відразу. Ти був заклопотаний. Дбав про дівчат. Не спав. І їв, либонь, небагато, — вона взяла тарілку. — Їж пудинг. Хоч трохи наситишся.
Я почав їсти пудинг. На середині заплакав і трохи вдавився, бо їжа застрягла в горлі.
Баба налила мені в чашку ще чаю й додала туди ще одну чималу порцію бренді.
— Випий до дна, — повторила вона.
Я зробив ковток. Не збирався нічого казати, та все одно несподівано для самого себе заговорив.
— Здається, зі мною щось може бути не так, — тихо мовив я. — Нормальній людині не стає духу на те, що роблю я. Нормальна людина ніколи не вбила б когось отак.
— Може, це й правда, — визнала баба й сама надпила з чашки. — Тіки шо ти сказав би, якби я сказала тобі, шо в Біла нога під пов’язкою трохи позеленіла й солодко пахне?
Я вражено підвів погляд.
— У нього гниль?
Вона хитнула головою.
— Ні. Я ж казала: у нього все добре. Але якби?..
— Тоді ногу довелося б відрізати, — сказав я.
Баба серйозно кивнула.
— Правильно. І робити це треба було б хутко. Сьогодні. Без вагань і сподівань, шо він прорветься своїми силами. Це просто його вбило б, — вона випила трохи, стежачи за мною з-за вінця чашки. Вийшло своєрідне запитання.
Я кивнув. Знав, що це правда.
— Ти трохи знаєшся на медицині, — продовжила вона. — Знаєш, шо годящий лікар мусить робити непростий вибір, — уважно поглянула на мене. — У нас не так, як у других. Припікаєш чоловіка залізом, шоб зупинити кров. Рятуєш матір і втрачаєш дитя. Це непросто, а дякувати за це ніхто не дякує. Але ми мусимо обирати.
Вона ще раз поволі надпила чай.
— Перші кілька разів — найгірші. Тоді весь аж трусишся й не можеш спати. Але така вже ціна того, шо треба робити.
— Там були й жінки, — промовив я. Слова ненадовго застрягли в горлі.
Баба зблиснула очима.
— Вони заслужили на це вдвічі більше, — сказала вона. Раптовий нестримний гнів на її милому обличчі був для мене таким несподіваним, що я відчув, як моє тіло охоплює колючий страх. — Чоловік, який може зробити таке з дівчиною, — наче скажений пес. То ж не людина, по суті, просто тварюка, яку треба вколошкати. А жінка, яка йому помагає? Це гірше. Вона знає, шо робить. Знає, шо це значить.
Баба обережно поставила чашку на стіл. Її лице знову стало стриманим.
— Якшо з ногою біда, її відрізають, — вона твердо змахнула долонею, а тоді взяла свій шматок пудингу й заходилася їсти його пальцями. — А деяких людей треба вбивати. От і все.
***
Поки я опанував себе й повернувся надвір, юрба на вулиці встигла зрости. Місцевий корчмар викотив на свій ґанок бочку, і повітря стало солодким від запаху пива.
Батько й мати Крін в’їхали назад до міста на чалому коні. Був там і Піт: він прибіг назад. Запропонував мені оглянути його голову, що лишилася нерозбитою, і виміг два гроші за надані послуги.
Батьки Крін тепло мені подякували. Схоже, то були хороші люди. Більшість людей такі, якщо їм дати шанс. Я взявся за повіддя чалого і, відгородившись ним, наче своєрідною мініатюрною стіною, спромігся трохи переговорити з Крін у відносному усамітненні.
Її темні очі трохи почервоніли, та лице було ясне й щасливе.
— Неодмінно візьми Пані Мару, — сказав я, кивнувши на одного з коней. — Вона твоя.
Донька бургомістра за будь-яких обставин дістала б гарний посаг, тож я навантажив конячку Крін відносно цінним крамом і додав до нього більшу частину грошей лжеартистів.
Коли вона зазирнула мені в очі, її лице посерйознішало, і вона знову нагадала мені юну Денну.