— Ти їдеш звідси, — промовила вона.
Я так і думав. Вона не намагалася вмовити мене залишитись, а натомість несподівано обійняла мене, що мене здивувало. Поцілувавши мене в щоку, прошепотіла на вухо:
— Дякую.
Ми відступили одне від одного, бо знали, що правила пристойності дозволяють не так багато.
— Не продешеви й не одружися з дурною людиною, — порадив я: мені здавалося, ніби треба щось сказати.
— Раджу тобі те саме, — відповіла Крін. Її темні очі лагідно глузували з мене.
Я взявся за повіддя Сірохвостої і повів її туди, де стояв бургомістр, який по-власницьки спостерігав за натовпом. Коли я підійшов ближче, він кивнув.
Я глибоко вдихнув.
— А констебль неподалік?
Тут бургомістр здійняв брову, а тоді знизав плечима й показав кудись углиб натовпу.
— Він отам. Тільки він був на три чверті п’яний іще до того, як ти привів наших дівчаток додому. Не знаю, скільки користі буде з нього тепер.
— Що ж, — невпевнено відповів я, — гадаю, комусь доведеться посадити мене під замок, доки ви не зможете сповістити присяжного в Темсфорді, — я кивнув на маленьку кам’яну будівлю в центрі містечка.
Бургомістр скосив на мене очі й трохи насупився.
— Ти хочеш, щоб тебе посадили?
— Не дуже, — визнав я.
— Тоді можеш іти коли забажаєш, — відповів бургомістр.
— Присяжний не зрадіє, як про це почує, — сказав я. — А я не хочу, щоб хтось інший пішов проти залізного закону через те, що я накоїв. За пособництво в утечі вбивці можуть повісити.
Здоровань без поспіху зміряв мене поглядом. Його очі ненадовго затрималися на моєму мечі, на потертій шкірі моїх черевиків. Я мало не відчував, як він зауважив відсутність серйозних поранень, попри те що я зовсім недавно вбив пів десятка озброєних чоловіків.
— То ти просто дозволив би нам посадити тебе? — запитав він. — Отак просто?
Я знизав плечима.
Він знову насупився, а тоді похитав головою так, ніби не міг мене зрозуміти.
— Що ж, ти лагідний, як справжнє ягнятко, — здивовано проказав бургомістр. — Але ні. Я тебе не саджатиму. Ти не зробив нічого непорядного.
— Я зламав руку тому хлопцеві, — зауважив я.
— Гм-м, — похмуро забурчав він. — Забув про це, — чоловік сягнув у кишеню й дістав пів гроша, які вручив мені. — Вельми вдячний.
Я зі сміхом поклав гроші в кишеню.
— Ось що я думаю, — продовжив він. — Піду подивлюся, чи можна знайти констебля. Відтак поясню йому, що нам треба тебе посадити. Якщо ти втечеш посеред цієї колотнечі, ми пособниками втечі не будемо. Правильно?
— Це було б недотриманням законності, — сказав я. — Через це він, можливо, дістане кілька батогів або втратить посаду.
— До цього не має дійти, — мовив бургомістр. — Але якщо дійде, він цьому зрадіє. Він дядько Еллі, — чоловік поглянув на юрбу на вулиці. — П’ятнадцяти хвилин буде достатньо для твоєї втечі серед замішання?
— Якщо вам усе одно, — зауважив я. — Чи могли б ви сказати, ніби я зник у якийсь дивний і таємничий спосіб, поки ви відвернулися?
Тут він розсміявся.
— Не бачу приводу відмовитися. Тобі треба більш як п’ятнадцять хвилин, щоб це було таємничо і взагалі?
— Десяти має бути задосить, — сказав я, забравши зі спини Сірохвостої свій футляр із лютнею й дорожню торбу та передавши повіддя бургомістрові. — Ви зробили б мені послугу, якби подбали про мого коня, доки Біл не стане на ноги, — додав я.
— Кидаєш його? — запитав він.
— Біл щойно втратив свого, — я знизав плечима. — А ми, ру, звикли ходити пішки. Та й усе одно я не знав би, що робити з конем, — напівчесно сказав я.
Здоровань узявся за повіддя і зміряв мене довгим поглядом, наче не до кінця був певен, як мене сприймати.
— Ми можемо чимось тобі допомогти? — урешті сказав він.
— Пам’ятайте, що їх забрали бандити, — промовив я, розвернувшись, щоб піти геть. — І пам’ятайте, що їх повернув один з едема ру.
Розділ сто тридцять шостий. Інтерлюдія: Майже забув
Квоут підняв руку, подаючи знак Хроністові.
— Зробімо невеличку паузу, — він окинув поглядом темний шинок. — Я дозволив собі трохи загубитися в оповіді. Треба зробити дещицю, доки не стало ще пізніше.
Шинкар задерев’яніло зіп’явся на ноги й потягнувся. Запалив свічку біля каміна та обійшов шинок, запалюючи лампи одну за одною й мало-помалу відганяючи темряву.
— Я й сам добряче зосередився, — озвався Хроніст, підвівшись і потягнувшись. — Котра зараз година?