— Пізня, — відповів Баст. — Я голодний.
Хроніст визирнув із темного вікна на вулицю.
— Зараз уже начебто мали би прийти на вечерю принаймні кілька людей. На обід у вас зібралося чимало відвідувачів.
Квоут кивнув.
— Ми побачили б кількох із моїх постійних клієнтів, якби не похорон Шепа.
— А… — Хроніст опустив погляд. — Я забув. Я завадив вам двом піти на нього?
Квоут запалив останню лампу, що була за шинквасом, і задмухав свічку.
— Та ні, — відповів він. — Ми з Бастом нетутешні. А вони люди практичні. Знають, що мені треба керувати своєю справою, хай яка вона.
— А ще ви не ладнаєте з абатом Леодіном, — додав Баст.
— А ще я не ладнаю з місцевим священником, — визнав Квоут. — Але ти, Басте, маєш туди завітати. Якщо не завітаєш, це видасться дивним.
Бастів погляд нервово забігав із боку в бік.
— Реші, я не хочу йти звідси.
Квоут тепло всміхнувся йому.
— А треба, Басте. Шеп був хорошою людиною, піди випий, щоб його провести. Власне… — він нагнувся і трохи попорпався під шинквасом, а тоді витягнув одну пляшку. — Ось. Пляшка гарного старого бранду. Кращого, ніж може попросити будь-хто в цих краях. Піди пусти його по колу, — грюкнув пляшкою об шинквас.
Баст мимохіть ступив уперед. На його обличчі відбивалася внутрішня боротьба.
— Але ж, Реші, я…
— Танці гарних дівчат, Басте… — заговорив шинкар стишеним заспокійливим голосом. — Хтось грає на скрипці, і всі просто радіють, що живі. Вони задирають спідниці під музику. Сміються і трохи напідпитку. Щоки в них усіх рожеві й готові до поцілунків… — він легенько підштовхнув важку брунатну пляшку, і вона посунулася вздовж шинкваса до його учня. — Ти мій посол у місті. Я, може, й застряг у закладі, але ти можеш бути там і перепросити всіх за мене.
Баст зімкнув долоню на горлі пляшки.
— Один раз вип’ю, — погодився він рішучим тоном. — І один раз станцюю. І один раз поцілую Кейті Міллер. І ще, може, вдову Кріл. Але на цьому все, — зазирнув Квоутові в очі. — Мене не буде всього пів години…
Квоут тепло всміхнувся.
— Басте, я маю справи. Влаштую якусь вечерю, та й хай рука нашого друга трохи відпочине.
Баст усміхнувся і взяв пляшку.
— Отже, два танці! — він кинувся до дверей. Коли відчинив їх, його овіяв сильний вітер, несамовито закрутивши його волосся. — Залиште мені щось поїсти! — гукнув Баст через плече.
Двері грюкнули й зачинилися.
Хроніст із цікавістю поглянув на шинкаря.
Квоут злегка стенув плечима.
— Він надто глибоко занурювався в історію. Він нічого не відчуває впівсили. Нетривала відсутність дозволить йому дещо переоцінити. До того ж мені справді треба приготувати вечерю, хай навіть лише на трьох.
Писар витягнув зі своєї шкіряної сумки зачухану ганчірку й не без огиди поглянув на неї.
— Чи не можна, бува, випросити у вас чисту ганчірку? — запитав він.
Квоут кивнув і дістав із-під шинкваса шматок білого лляного полотна.
— Може, вам потрібно щось іще?
Хроніст підвівся й підійшов до шинкваса.
— Було б дуже добре, якби у вас знайшовся якийсь міцний алкоголь, — сказав він із ноткою зніяковіння в голосі. — Дуже неприємно про це просити, але коли мене пограбували…
Квоут відмахнувся.
— Не меліть дурниць, — сказав. — Треба було ще вчора спитати у вас, чи не потребуєте ви чогось, — він вийшов із-за шинкваса й покрокував до сходів у підвал. — Деревний спирт, напевно, підійде найкраще?
Хроніст кивнув, і Квоут зник у підвалі. Писар узяв охайно складений квадратик полотна і знічев’я потер його пальцями. Відтак його погляд піднявся до меча, що висів високо на стіні позаду шинкваса. Сірий метал клинка добре впадав у око на тлі темної деревини підставки.
Квоут піднявся сходами назад із маленькою прозорою пляшечкою в руках.
— Ви більше нічого не потребуєте? У мене тут також є добрий запас паперу й чорнила.
— Можливо, до завтрашнього дня дійде й до цього, — припустив Хроніст. — Я використав більшу частину свого паперу. Але натовкти нового чорнила можу сьогодні.
— Не завдавайте собі клопоту, — легко сказав Квоут. — Я маю кілька пляшечок чудового аруейського чорнила.
— Справжнього аруейського чорнила? — здивовано перепитав Хроніст.
Квоут широко всміхнувся й кивнув.
— Страшенно люб’язно з вашого боку, — промовив Хроніст і трохи розслабився. — Визнаю, не надто хотів витрачати сьогодні годину на товчіння, — він узяв прозору пляшку й ганчірку, а тоді зупинився. — Не будете проти, якщо я поставлю одне запитання? Так би мовити, неофіційно.