Один кутик Квоутових вуст піднявся в усміху.
— Ну, гаразд, неофіційно.
— Не можу не помітити, що ваш опис Цезури не… — Хроніст завагався. — Ну, здається, не зовсім збігається з виглядом самого меча, — його погляд пурхнув до меча за шинквасом. — Гарда не така, як ви описували.
Квоут широко всміхнувся.
— Що ж, ви вельми метикуваті!
— Я не хочу натякнути… — швидко заговорив Хроніст зі зніяковілим виглядом.
Квоут засміявся насиченим теплим сміхом. Його звук розійшовся по всій залі, і шинок на мить перестав здаватися порожнім.
— Ні. Ви маєте цілковиту рацію, — шинкар повернувся в бік меча. — Це не… як там сказав хлопчисько сьогодні вранці? — його погляд на мить став відстороненим, а тоді Квоут усміхнувся знову. — Кайсера. Убивця поетів.
— Мені просто було цікаво, — винувато сказав Хроніст.
— Мене має ображати те, що ви уважні? — Квоут знову розсміявся. — А хіба цікаво розповідати історію, якщо її ніхто не слухає? — він завзято потер руки. — Ну, гаразд. Вечеря. Чого бажаєте? Гарячого чи холодного? Супу чи печені? А ще я незле готую пудинг.
Вони зупинилися на чомусь простому, щоб не треба було знову розпалювати пічку на кухні. Квоут енергійно пересувався шинком, збираючи все потрібне. Мугикаючи собі під носа, взяв холодну баранину й половинку твердого гострого сиру з підвалу.
— А це буде гарним сюрпризом для Баста, — Квоут усміхнувся Хроністові, винісши з комори слоїк із засоленими оливками. — Він не має знати, що вони в нас є, бо інакше вже з’їв би все, — він розв’язав фартух і зняв його через голову. — І, здається, в нас у саду також зосталося кілька помідорів.
За кілька хвилин Квоут повернувся зі згорнутим фартухом. Він був мокрий від дощу, а волосся в нього було шалено скуйовджене. На його обличчі виднілася хлоп’якувата усмішка, і тієї миті він був дуже мало схожий на похмурого, повільного шинкаря.
— Погода ніяк не визначиться, хоче влаштувати бурю чи ні, — сказав він, поклавши фартух на шинквас і обережно прибравши помідори. — Але якщо таки визначиться, вона сьогодні буде така, що й фургон перекинула б, — Квоут неуважно замугикав, ріжучи й розкладаючи все на широкій дерев’яній тарілці.
Двері «Путь-каменя» відчинились, і світло ламп замиготіло через раптовий порив вітру. Всередину зайшли двоє солдатів, згорблені через погоду. Ззаду в них, наче хвости, стирчали мечі. Тканина їхніх блакитно-білих накидок була всіяна темними плямами від дощу.
Вони покидали важкі клунки, і той, що був нижчий на зріст, наліг плечем на двері, щоб зачинити їх попри вітер.
— Зуби Господні, — проказав вищий, поправляючи на собі одяг. — Кепська сьогодні ніч, щоб перебувати надворі, — він мав лисину на маківці й густу чорну бороду, пласку, як заступ. Чоловік поглянув на Квоута й бадьоро сказав: — Здоров, хлопче! Ми були раді побачити в тебе світло. Будь ласкавий, збігай по власника. Нам треба перекинутися з ним словом.
Квоут узяв свій фартух із шинкваса і просунув у нього голову.
— Це я, — оголосив він і прокашлявся, пов’язуючи на талії зав’язки. Пригладив руками закудлане волосся.
Бородатий солдат придивився до нього, а тоді знизав плечима.
— Гаразд. Чи не можна нам тут повечеряти?
Шинкар показав жестом на порожню залу і сказав:
— Цього вечора здалося, що нема чого гріти чайник. Зате в нас удосталь того, що ви тут бачите.
Двоє солдатів підійшли до шинкваса. Блондин провів обома руками крізь кучеряве волосся й витрусив із нього кілька крапель дощу.
— Це містечко якесь мертве — справжнє болото, — зауважив він. — Ми не бачили жодного вогника, крім цього.
— Сьогодні довго збирають урожай, — пояснив шинкар. — А ще ввечері поминки на одній із ферм неподалік. Зараз, мабуть, єдині люди в місті — це наша четвірка, — він енергійно потер руками. — Шановні, не бажаєте випити, щоб відігнати холод? — він дістав пляшку вина і приємно грюкнув нею об шинквас.
— Що ж, це проблема, — сказав білявий солдат із дещо ніяковою усмішкою. — Був би страшенно радий випити, але ми з товаришем щойно взяли королівські гроші, — він сягнув у кишеню й витягнув яскраву золоту монету. — Це — все, що є при мені. А у вас, певно, не знайдеться чим розміняти цілий роял.
— І в мене те саме, — буркнув бородатий. — Ніколи не мав стільки грошей, але одним шматком їх витратити важко. У більшості містечок, які ми пройшли, ледве набиралося решти з півгроша, — він реготнув із власного жарту.
— Із цим я, певно, зумію вам допомогти, — невимушено сказав шинкар.
Двоє солдатів перезирнулися. Блондин кивнув.