— Ну гаразд, — він повернув монету в кишеню. — Ось вам правда. Насправді ми не зупинятимемося на ніч, — узяв із шинкваса шматок сиру й надкусив його. — І платити ні за що не будемо.
— А, — відповів шинкар, — розумію.
— А якщо ви маєте досить грошей у гаманці, щоб розміняти два золоті рояли, — завзято продовжив бородатий, — то ми візьмемо у вас і їх.
Білявий солдат розкинув руки в заспокійливому жесті.
— От тільки не треба влаштовувати негарну сцену. Ми люди непогані. Ви віддаєте нам свій гаманець, а ми йдемо своєю дорогою. Ніхто не постраждає й нічого не буде розтрощено. Звісно, буде трішки боляче, — він поглянув на шинкаря, здійнявши брову. — Але трішки помучитися набагато краще, ніж убитись. Я правильно кажу?
Бородатий солдат поглянув на Хроніста, який сидів біля вогнища.
— А вас це не стосується, — похмуро сказав він, погойдуючи бородою. — Від вас нам нічого не треба. Ви просто сидіть, де сидите, і не смійте нам хамити.
Хроніст зиркнув на чоловіка за шинквасом, але шинкар уп’явся поглядом у двох солдатів.
Білявий іще раз надкусив сир, тимчасом як його погляд блукав шинком.
— Справи у вас ідуть незле, як на такого молодика. І коли ми підемо, справи у вас ітимуть так само незле. Та як здіймете шкандаль, ми згодуємо вам ваші зуби, потрощимо все довкола, а гаманець однаково не зостанеться при вас, — він кинув решту сиру на шинквас і енергійно плеснув у долоні. Усміхнувся. — Отже, поведемось як цивілізовані люди?
— Начебто логічно, — відповів Квоут, вийшовши з-за шинкваса. Рухався він повільно, обережно, так, як підходять до норовливого коня. — Я, звісно, не варвар, — Квоут сягнув униз і вийняв із кишені гаманець. Простягнув його однією рукою.
Білявий солдат із ледь помітною бравадою підійшов до нього. Взявся за гаманець і задоволено зважив його в руці. Повернувся до товариша й усміхнувся йому.
— От бачиш, я ж казав…
Квоут плавно ступив уперед і добряче вдарив чоловіка в щелепу. Солдат захитався й упав на одне коліно. Гаманець полетів, описавши в повітрі дугу, і вдарився об мостини з добре чутним металічним дзенькотом.
Ледве солдат замотав головою, Квоут ступив уперед і спокійно вдарив його ногою у плече. Не різко, не так, щоб переламати кістки, але жорстко, так, що солдат полетів назад. Чоловік жорстко приземлився на підлогу, покотився й застиг, обернувшись на безладну купу рук і ніг.
Другий солдат пройшов повз товариша, ховаючи під бородою широку усмішку. Він був вищий на зріст за Квоута, а його кулаки були широким плетивом шрамів і кісток.
— Ну, добре, йолопе, — проказав він із похмурим задоволенням у голосі. — Зара ти дістанеш прочухана.
Він завдав швидкого, різкого удару, але Квоут відступив убік і різко хвицнувся, влучивши солдатові трохи вище коліна. Бородань здивовано гмикнув і злегка хитнувся. Тоді Квоут підійшов ближче, схопив бороданя за плече, взяв його за зап’ясток і вивернув його простягнуту руку під незвичним кутом.
Здоровань вимушено зігнувся, скривившись від болю. Тоді різко вирвав руку зі хвату шинкаря. Квоут на пів секунди набув здивованого вигляду, а тоді лікоть солдата влучив йому в скроню.
Шинкар хитнувся назад, намагаючись трохи віддалитись і виграти трохи часу, щоб у голові проясніло. Але солдат пішов просто за ним із піднятими кулаками, чекаючи слушної миті.
Перш ніж Квоут устиг відновити рівновагу, солдат підійшов ближче і зацідив йому кулаком у живіт. Шинкар шумно, зболено випустив із себе повітря. Коли ж він почав згинатися, солдат, замахнувшись, ударив шинкаря другим кулаком по обличчю збоку. Голова Квоута рвонула вбік, а сам він захитався.
Квоут зумів утриматися на ногах, ухопившись за столик, який стояв неподалік. Закліпавши, несамовито замахнувся, щоб утримати бороданя подалі. Але солдат просто відмахнувся від удару і спіймав шинкарів зап’ясток однією здоровезною рукою — з легкістю, наче батько, що хапає неслухняну дитину на вулиці.
По обличчю Квоута збоку текла кров. Він силкувався вирвати зап’ясток. Ошелешений, швидко ворухнув обома руками — раз, а тоді ще раз — у намаганні відсторонитися. Він опустив не до кінця сфокусований, тьмяний від спантеличення погляд на зап’ясток і повторив цей рух іще раз, але його руки лише безглуздо ковзали по пошрамованому кулаку солдата.
Бородатий солдат глипав на отетерілого шинкаря з веселою цікавістю, а тоді простягнув руку й сильно вдарив його по щоці.
— А все ж таки ти майже вмієш битися, хлопче, — сказав він. — Навіть по мені один раз влучив.