Выбрать главу

Баст теж набрав повний рот. Тоді на одну довгу мить заплющив очі. На його обличчі відобразилася крайня зосередженість. Відтак розплющив їх. Підніс миску до рота Квоута й показав усередину неї.

Квоут виплюнув молоко. Воно мало бездоганний вершково-білий колір.

Баст підніс миску до свого рота і сплюнув. Рідина виявилася пінистою й рожевою.

Квоут вирячив очі та проказав:

— Басте, не треба…

Той різко змахнув однією рукою. Його очі залишалися ­суворими.

— Реші, я вашої думки не питав.

Шинкар зніяковіло опустив погляд.

— Басте, тобі не варто робити аж так багато.

Темноволосий молодик простягнув руку й лагідно притулив її до обличчя свого господаря. Якусь мить він здавався стомленим, змореним до краю. Баст із задумливим смутком на облич­чі поволі захитав головою.

— Реші, ви ідіот.

Тоді відвів руку назад, і втома кудись поділася. Він тицьнув пальцем на інший бік шинкваса, туди, де стояв і спостерігав Хроніст.

— Принесіть їжу, — затим показав на Квоута. — Розказуйте історію.

Баст розвернувся на підборах, підійшов до свого стільця ­біля вогнища й опустився на стілець так, наче то був трон. Двічі різко плеснув у долоні.

— Розважте мене! — промовив він із широкою божевільною усмішкою. А інші, хоч і стояли біля шинкваса, бачили кров на його зубах.

Розділ сто тридцять сьомий. Запитання

Хоча бургомістр Левіншира явно схвалював мої дії зі лжеартистами, я знав, що не все так просто. За залізним законом я був винен щонайменше у трьох тяжких злочинах, і будь-якого з них вистачило б, щоб відправити мене на шибеницю.

На жаль, у Левінширі всі знали моє ім’я й зовнішність, і я побоювався, що історія може помандрувати швидше за мене. У такому разі я з легкістю міг прибути до міста, в якому тамтешні констеблі виконають свій обов’язок і посадять мене, доки на суд у моїй справі не прибуде мандрівний суддя.

Тож я щодуху мчав до Северена. Два дні завзято йшов, а тоді оплатив місце в кареті, що прямувала на південь. Чутки подорожують хутко, та їх можна випередити, якщо ви готові швидко їхати та якийсь час не спати.

За три дні неприємної їзди я опинився в Северені. Карета вступила до міста крізь східні ворота, і я вперше побачив шибеницю, про яку мені розповідав Бредон. Побілілі кістки в залізній клітці не притлумили моїх тривог. Мейр посадив туди людину за звичайний бандитизм. А що він може зробити з людиною, яка забила дев’ятьох мандрівних лицедіїв у дорозі?

У мене виникла потужна спокуса попрямувати просто до «Чотирьох ґнотів», де я, всупереч словам Ктей, сподівався знайти Денну. От тільки мене вкривали бруд і піт, що зібралися за кілька днів. Перш ніж поговорити з кимось, мені треба було помитися й зачесатися.

Щойно опинившись у маєтку мейра, я відправив Стейпсові перстень і записку, бо знав, що так можна найшвидше зв’язатися з мейром заради розмови віч-на-віч. Я, не надто зволікаючи, повернувся до своєї кімнати, хоча для цього треба було грубо проштовхнутися повз кількох придворних у коридорах. Щойно я поставив дорожню торбу й відправив гінців по гарячу воду, у дверях з’явився Стейпс.

— Юний пане Квоуте! — радісно всміхнувся він і взяв мене за руку для потиску. — Добре, що ви повернулися. Пане й пані, я справді за вас хвилювався.

Від його ентузіазму я мимоволі всміхнувся стомленою усмішкою.

— Я радий поверненню, Стейпсе. Чи багато я пропустив?

— Багато? — він засміявся. — Весілля, наприклад.

— Весілля? — перепитав я, та вгадав відповідь, щойно це вимовив. — Весілля мейра?

Стейпс захоплено кивнув.

— О, дійство вийшло розкішне. Зважаючи на все, шкода, що вам довелося його пропустити, — він багатозначно поглянув на мене, та більше нічого не сказав. Стейпс завжди був дуже обережним.

— Вони не надто марнували час, чи не так?

— Від заручин минуло два місяці, — зауважив Стейпс із ноткою докору. — Анітрохи не менше, ніж вимагає пристойність, — я помітив, що він трохи розслабився, і він підморгнув мені. — Хоча варто сказати, що їм трохи не терпілося.

Коли у відчинені двері зайшли хлопці-гінці з відрами води, від якої йшла пара, я засміявся. Плюскання, з яким вони поча­ли наповнювати ванну, здавалося схожим на солодку музику.

Служник провів їх поглядом, а тоді нахилився поближче і проказав тихішим голосом:

— Ви зараз зрадієте. Ще з однією нашою нерозв’язаною проблемою розібрались як годиться.

Я отетеріло поглянув на нього, шукаючи в пам’яті того, на що він може натякати. Стільки всього сталося, відколи я пішов…