Стейпс помітив вираз мого обличчя.
— Кодікус, — сказав він. При цьому його вуста гірко скривилися. — Даґон повернув його всього за два дні після вашого відходу. Він заліг на дно менш ніж за десять миль від міста.
— Так близько? — здивовано перепитав я.
Стейпс похмуро кивнув.
— Він ховався у фермерській хатинці, наче борсук у норі. Вбив чотирьох особистих охоронців мейра й позбавив Даґона ока. Урешті його спіймали, лише підпаливши хату.
— А що сталося далі? — запитав я. — Очевидно, що не суд.
— Із цією проблемою розібралися, — повторив Стейпс. — Як годиться.
Останнє він проказав із добре відчутною похмурою категоричністю. Його очі, зазвичай добрі, звузилися від ненависті. Тієї миті кругловидий коротун був дуже мало схожий на бакалійника.
Я згадав, як Алверон спокійно сказав: «Відріжте йому великі пальці». Зважаючи на те що мені було відомо про швидкий і рішучий гнів Алверона, я сумнівався, що Кодікуса ще хоч колись побачать.
— Мейр зміг дізнатися чому? — я, хоч і говорив тихо, вирішив змовчати про решту, бо знав: Стейпс не буде радий, що я відкрито заговорив про отруєння.
— Я не маю права про це говорити, — обережно сказав Стейпс. Тон у нього був трохи ображений, неначе я мав би знати, що його не варто питати про таке.
Я опустив цю тему, бо знав, що не зможу витягнути зі Стейпса майже нічого.
— Ти зробив би мені послугу, якби зміг доставити дещо мейрові за мене, — сказав я й підійшов до місця, в якому кинув свою потерту дорожню торбу. Попорпавшись у ній, знайшов мейрів сейф — унизу, майже на дні.
Я простягнув його Стейпсу.
— Не знаю, що в ньому є, — заявив я. — Але він увінчаний його гербом. А ще він важкий. Сподіваюся, що це може бути частина податків, які були вкрадені, — я всміхнувся. — Скажи йому, що це — весільний подарунок.
Служник з усмішкою взявся за скриньку.
— Я певен, що він буде в захваті.
З’явилися ще троє гінців, але лише двоє з них промчали з відрами, що парували. Третій підійшов до Стейпса і вручив йому записку. В іншому приміщенні повторно залунав плюскіт, і всі троє хлопців знову пішли, крадькома позираючи на мене.
Стейпс хутко проглянув записку, а тоді підвів погляд на мене.
— Мейр сподівається, що вам буде зручно зустрітися з ним у саду після п’ятого дзвона, — сказав він.
Сад — це ґречні розмови. Якби мейр хотів серйозної дискусії, то викликав би мене до своїх кімнат або завітав би до мене крізь таємний прохід, який з’єднував його кімнати з моїми.
Я поглянув на годинник на стіні. Це був не симпатичний годинник із тих, до яких я звик в Університеті. Це був гармонічний годинник, на якому гойдався маятник. Прекрасний прилад, але й близько не такий точний. Його стрілки показували, що за чверть виб’є потрібна година.
— Цей годинник поспішає, Стейпсе? — з надією промовив я.
П’ятнадцяти хвилин мені ледве вистачало, щоби зняти із себе дорожній одяг і зашнуруватись у якісь досить пристойні придворні шати. Але, зважаючи на те, скількома шарами бруду та згірклого поту я був укритий, це було б так само безглуздо, як пов’язувати шовковою стрічкою коров’ячу купу, від якої йде пара.
Стейпс поглянув мені за плече, а тоді позирнув на маленький механічний годинник, який тримав у кишені.
— Насправді він, схоже, відстає хвилин на п’ять.
Я потер обличчя, замислившись, які в мене варіанти. Я був не просто пом’ятий після дня мандрів. Я був зачуханий. Я завзято йшов під літнім сонцем, а потім кілька днів просидів, наче полонений, у задушливо жаркій кареті. Мейр не був схильний судити про щось суто за зовнішнім виглядом, але пристойність таки цінував. Я не міг справити гарне враження, припхавшись смердючим і брудним.
У голові виринув непроханий спогад про залізну шибеницю, і я вирішив, що не можу ризикувати справити кепське враження. Тим паче з новинами, які ніс.
— Стейпсе, я буду готовий щонайменше за годину. Я міг би зустрітися з мейром після шостого дзвона, якщо він цього хоче.
Обличчя Стейпса набуло суворого та ображеного виразу. Послання було добре зрозуміле. Не можна просто так узяти й попрохати про перенесення зустрічі з мейром Алвероном. Він просить. Ви приходите. Так уже все влаштовано.
— Стейпсе, — якомога лагідніше сказав я. — Поглянь на мене. Понюхай мене. За останній виток я подолав триста миль. Я не гулятиму в саду вкритий дорожньою курявою й засмерділий, наче варвар.
Стейпсові вуста посуворішали, він насупився.
— Я скажу йому, що ви зайняті дечим іншим.
Принесли нові відра, з яких ішла пара.