— Стейпсе, розкажи йому правду, — промовив я, заходившись розстібати сорочку. — Я певен, що він зрозуміє.
***
Уже помитий, зачесаний і пристойно вбраний, я послав мейрові свій золотий перстень і листівку зі словами: «Розмова віч-на-віч, щойно вам буде зручно».
Менш як за годину повернувся гонець із листівкою від мейра, де говорилося: «Чекай на мій виклик».
Я чекав. Я відправив по вечерю кур’єра, а тоді прочекав до кінця вечора. Наступний день минув без жодного нового послання. А позаяк я не знав, коли може надійти виклик Алверона, то, по суті, знову застряг у своїх кімнатах, чекаючи на його перстень.
Приємно було мати час, щоб виспатись і помитись удруге. Але я побоювався, що мене наздоженуть новини з Левіншира. Те, що я не міг спуститися до Нижнього Северена в пошуках Денни, також неабияк дратувало.
Це був німий докір із тих, які дуже часто трапляються у придворному середовищі. Послання мейра було ясне: «Коли я викликаю, ти приходиш. Або на моїх умовах, або ніяк».
Це було дитинно, і такою дитинною може бути лише шляхта. Та все ж нічого не вдієш. Тож я відправив свій срібний перстень Бредонові. Він прибув саме вчасно, щоб розділити вечерю зі мною, й переповів мені пропущені плітки за цілий сезон. Придворні чутки можуть бути страшенно дурнуватими, але Бредон дібрав для мене найкраще.
Більшість стосувалася бурхливого залицяння мейра та його одруження зі спадкоємицею Леклессів. Судячи з усього, вони були по вуха закохані одне в одного.
Багато хто підозрював, що вони вже можуть чекати дитину. Королівський двір у Ренірі також був зайнятий. Принца-регента Алаїтіса було вбито на дуелі, тож значна частина південного фарелу поринула в хаос: різні шляхтичі всіляко старалися скористатися зі смерті такого високопоставленого придворного.
Не обійшлося й без чуток. Мейрові люди розібралися з якимись бандитами у віддаленому куточку Елду. Судячи з усього, ті влаштовували засідки на збирачів податків. На півночі, де довелося витримати другий візит збирачів мейра, були невдоволені. Однак принаймні дороги знову стали чистими, а винні були мертві.
Також Бредон згадав цікаву чутку про молодика, який пішов у гості до Фелуріян і повернувся більш-менш цілим, хоч і трохи попахував фейрі. І це була не зовсім придворна чутка. Це радше скидалося на те, що можна почути в пивниці. На низькопробну чутку, з тих, до яких ніколи не опуститься й не прислухається жодна особа шляхетного роду. Поки Бредон говорив, його темні совині очі весело виблискували.
Я був згоден із тим, що такі історії дійсно вельми низькопробні й нецікаві для таких витончених осіб, як ми. Мій плащ? Доволі вишуканий, чи не так? Не можу згадати, де саме його замовив. У якомусь екзотичному місці. До речі, днями я чув доволі цікаву пісню на тему Фелуріян. Чи не хоче він її почути?
Ще ми, звісно, грали в так. Хоча я доволі довго не наближався до дошки, Бредон сказав, що я став грати набагато краще. Скидалося на те, що я поступово навчаюся вести прекрасну гру.
***
Зайве й казати, що коли Алверон надіслав своє наступне запрошення, я прийшов. Була спокуса прибути з запізненням на кілька хвилин, але я їй опирався, бо знав, що з цього не може вийти нічого доброго.
Коли я зустрів мейра в саду, він ходив там сам. Він тримався прямо й гордо. Зовні видавалося, ніби йому ніколи не було потрібно спиратися на мою руку чи користуватися ціпком.
— Квоуте, — тепло промовив він, — я радий, що ти зміг викроїти час на візит до мене.
— Завжди із задоволенням, ваша милосте.
— Прогуляймося? — запитав він. — Із південного мосту в цей час доби відкривається приємний краєвид.
Я покрокував поряд із ним, і ми почали петляти між ретельно доглянутих живоплотів.
— Я не зміг не помітити, що ти озброєний, — зауважив мейр із відвертим несхваленням у голосі.
Моя рука несвідомо потягнулася до Цезури. Тепер вона висіла у мене на поясі, а не за плечем.
— А в цьому є щось недобре, ваша милосте? Я вважав, що у Вінтасі всі чоловіки зберігають право на озброєння.
— Це важко назвати пристойним, — останнє слово мейр наголосив.
— Як я розумію, при королівському дворі в Ренірі немає жодного джентльмена, що наважився б показатися комусь на очі без меча.
— Хай як добре в тебе підвішений язик, ти не джентльмен, — холодно зауважив Алверон, — і тобі варто про це пам’ятати.
Я змовчав.
— До того ж це варварський звичай, і з часом він іще принесе королю скорботу. Хай який звичай у Ренірі, у моєму місті, моєму домі й моєму саду до мене не слід приходити озброєним, — він повернувся й поглянув на мене суворими очима.