— «Атрейон», — трохи сумовито відповів Алверон. — Я роками про це не думав. Але, напевно, міг би зачитати Вісім клятв Атрейона з пам’яті, — він похитав головою й позирнув у мій бік. — А як щодо тебе?
— «Атрейон» занадто кривавий для мене, — зізнався я.
Алверон явно звеселився.
— Не просто так їх називали криваворукими амірами, — нагадав він. — Татуювання сірідів були аж ніяк не декоративними.
— А й справді, — визнав я. — Та все ж мені більше до вподоби «Сер Сав’єн».
— Ще б пак, — кивнув мейр. — Ти ж романтик.
Ми трохи походили мовчки, зайшли за поворот і неквапом проминули фонтан.
— У дитинстві я був у них закоханий, — нарешті заговорив Алверон так, ніби сповідався в чомусь трохи ніяковому. — Чоловіки й жінки, за якими стояла вся потуга церкви. І це — в ті часи, коли за церквою стояла вся потуга Атуру, — він усміхнувся. — Сміливі, нестримні й не підзвітні нікому, крім самих себе й Бога.
— А також інших амірів, — додав я.
— І в підсумку — понтифіка, — закінчив він. — Ти, як я розумію, читав його прокламацію із засудженням амірів?
— Так.
Ми прийшли до невеличкого дугоподібного містка з дерева й каменю, а тоді зупинилися на вершині дуги й поглянули на воду, спостерігаючи, як лебеді поволі маневрують за течією.
— А знаєш, що я відшукав, як був молодший? — запитав мейр.
Я хитнув головою.
— Ставши занадто дорослим для дитячих історійок про амірів, я замислився про більш конкретні речі. Скільки було амірів? Як багато серед них було панів? Скільки коней вони могли послати у збройне протистояння? — він трохи повернувся, щоб оцінити мою реакцію. — Тоді я перебував у Фелтоні. Там є старий атурський мендарій, у якому зберігаються церковні документи на весь північний фарел. Я два дні проглядав їхні книги. І знаєш, що я відшукав?
— Нічого, — сказав я. — Ви нічого не відшукали.
Алверон повернувся до мене. Його лице виражало ретельно стримуваний подив.
— Те саме знайшов я в Університеті, — продовжив я. — Здавалося, ніби хтось прибрав із тамтешніх Архівів відомості про амірів. Звісно, не все. Але надійних подробиць було вкрай мало.
Дивлячись у розумні сірі очі мейра, я бачив, як він швидко доходить власних висновків.
— І хто пішов би на таке? — поцікавився він.
— А хто мав би кращу мотивацію, ніж самі аміри? — промовив я. — Отже, вони досі десь є.
— Звідси і твоє запитання, — Алверон знову рушив, хоч і повільніше, ніж до цього. — Де зараз аміри?
Ми покинули міст і пішли стежкою довкола ставка. На мейровому обличчі відображалася серйозна задума.
— Можеш у це повірити? Те саме спало мені на думку після пошуків у мендарії, — звернувся він до мене. — Я подумав, що аміри могли уникнути суду. Сховатися. Думав, що навіть зараз, коли минуло стільки часу, на світі можуть бути аміри, які діють таємно заради вищого блага.
Я відчув, як у мене в грудях зануртував захват.
— І що ви виявили? — завзято спитав я.
— Виявив? — явно здивувався Алверон. — Нічого. Того року помер мій батько і я став мейром. Я махнув на це рукою як на хлопчачу фантазію, — він поглянув на воду й лебедів, які неквапом пливли. — Та якщо ти знайшов достоту те саме за пів світу звідси… — мейр замовк.
— І дійшов тих самих висновків, ваша милосте.
Алверон повільно кивнув.
— Те, що на світі може бути така важлива таємниця, бентежить, — він окинув поглядом сад біля стін свого маєтку. — Ще й на моїх власних землях. Мені це не подобається, — він знову повернувся до мене. Його погляд став уважним і ясним. — Як, на твою думку, їх можна відшукати?
Я скрушно всміхнувся.
— Як уже зауважили ваша милість, хай як добре в мене підвішений язик і хай яка добра в мене освіта, я ніколи не належатиму до шляхти. Мені бракує зв’язків і ресурсів, щоб дослідити це так ґрунтовно, як хотілося б. Але якби ваше ім’я відчиняло переді мною двері, я міг би здійснити пошуки в багатьох приватних бібліотеках. Міг би діставати доступ до архівів і записів, надто особистих чи надто добре схованих для цензури…
Алверон кивнув, не зводячи погляду з моїх очей.
— Здається, я тебе розумію. Особисто я чимало віддав би, щоб знати правду про цю проблему.
Він відвів погляд: угору здійнявся сміх, що змішався зі звуками кроків. То наближався гурт шляхтичів.
— Ти дав мені чимало їжі для роздумів, — сказав мейр уже тихіше. — Ми обговоримо це знову в більш усамітненій обстановці.
— У який час вам було би зручно зустрітися, ваша милосте?