— Мій чоловік казав, що тобі важко встояти перед головоломкою.
Я дещо присоромлено всміхнувся.
— Це суперечить моїй природі, пані.
— Я не хотіла б, щоб ти боровся зі своєю природою через мене, — вона всміхнулася. — Будь ласкавий, піднеси її до мене.
Я зумів підняти скриню, не нашкодивши собі, та якщо вона важила менш ніж десять стоунів, то я поет.
Мелуан посунулася вперед у кріслі та схилилася над скринею.
— Леранд розповідав мені, яку роль ти зіграв у нашому зближенні. Дякую за це. Я тобі завинила, — її темно-карі очі стали надзвичайно серйозними. — Однак я також думаю, що більша частина цього боргу буде погашена тим, що я зараз тобі покажу. Людей, які це бачили, можна полічити на пальцях. Борг боргом, але я навіть не подумала б показати це тобі, якби чоловік не поручився переді мною, що ти будеш бездоганно обачливий, — вона багатозначно позирнула на мене.
— Клянуся своєю рукою, що нікому не говоритиму про побачене, — запевнив я її, намагаючись не показувати свого завзяття.
Мелуан кивнула. Відтак вона не дістала якийсь ключ, як я очікував, а притиснула руки до боків скрині й трохи посунула дві панелі. Щось тихенько клацнуло, і кришка раптом трохи піднялася.
«Без замка», — подумав я.
За відкритою кришкою показалася ще одна скриня, менша і пласкіша. Вона була завбільшки із хлібницю. У пласкій латунній пластині для замка на ній виднілася шпаринка, не схожа на звичайну замкову шпарину, а просто кругла. Мелуан узяла щось із ланцюжка в себе на шиї.
— Можна поглянути? — запитав я.
Мелуан, схоже, здивувалася.
— Прошу?
— Той ключ. Можна трішки поглянути на нього?
— Хай Бог милує! — вигукнув Алверон. — Ми ще не дійшли до цікавого. Я пропоную тобі головну таємницю епохи, а ти милуєшся обгортковим папером!
Мелуан передала мені ключ, і я швидко, але ретельно оглянув його, покрутивши в руках.
— Мені подобається вивчати таємниці шар за шаром, — пояснив я.
— Наче цибулину? — пирхнув мейр.
— Наче квітку, — відказав я й повернув ключа Мелуан. — Дякую.
Вона вставила ключ і відкрила кришку внутрішньої скрині. Знову повісила ланцюжок собі на шию, сховала його під одягом, а тоді поправила одяг і волосся, усуваючи будь-яку шкоду, якої могла зазнати її зовнішність. На це, здавалося, пішло близько години.
Урешті Мелуан потягнулася вперед і обома руками вийняла щось зі скрині. Тримаючи це так, що предмет якраз заховався від моїх очей за піднятою кришкою, поглянула на мене і глибоко вдихнула.
— Це… — заговорила Мелуан.
— Просто покажи йому, люба, — лагідно втрутився Алверон. — Мені цікаво, що він думає сам, — він реготнув. — До того ж боюся, що у хлопчини почнеться істерика, якщо змусити його зачекати ще хоч трохи.
Мелуан шанобливо передала мені шматок темної деревини завбільшки з грубу книжку. Я взяв його обома руками.
Скринька була неприродно важка як на свій розмір, а її деревина під моїми пальцями виявилася гладенькою, наче відшліфований камінь. Провівши по ній руками, я виявив на боках скриньки різьблення. Не таке глибоке, щоб упасти комусь в око, а таке акуратне, що мої пальці ледве намацали на деревині візерунок, який то злегка здіймався, то злегка опускався. Я провів руками по верхній грані й намацав схожий візерунок.
— Ти мав рацію, — тихо сказала Мелуан. — Він наче дитина із середзимовим подарунком.
— Ти ще не бачила найкращого, — відповів Алверон. — Ось він почне… Розум у цього хлопчини наче залізний молот.
— Як її відкрити? — запитав я.
Покрутивши скриньку в руках, відчув, як усередині щось посунулося. Вона не мала помітних петель чи кришки, навіть шва на місці кришки. Зовні вона була дуже схожа на суцільний шматок темної важкої деревини. Проте я знав, що це якась скринька. Це було схоже на скриньку. Вона хотіла, щоб її відкрили.
— Ми не знаємо, — промовила Мелуан. Можливо, вона сказала б щось іще, та чоловік лагідно її зацитьнув.
— Що там усередині? — я нахилив скриньку знову й відчув, як її вміст сунеться.
— Ми не знаємо, — повторила вона.
Навіть деревина скриньки була цікава. Досить темна, щоб бути роа, проте з темно-червоними волокнами. Ба більше, вона скидалася на пряне дерево. Трохи пахла… чимось. Запах був знайомий, але визначити його точно я не міг. Я нахилив обличчя до її поверхні та глибоко вдихнув крізь ніс. Дуже схоже на лимон. До сказу знайомо.
— Що це за деревина?
Мовчання мейра й Мелуан стало вичерпною відповіддю.
Я підвів погляд і зазирнув їм у вічі.