— А ви не даєте багато матеріалу для роботи, — усміхнувся, щоб пом’якшити можливу образу від цих слів.
Алверон посунувся вперед, не встаючи з крісла.
— Треба визнати, — промовив він із майже неприхованим захватом, — що це просто прекрасне запитання. Ти вже показував мені свій хист до вгадування, — його очі заблищали сіризною. — То що ти можеш угадати стосовно цього?
— Це фамільна реліквія, — з легкістю сказав я. — Дуже стара…
— Наскільки стара, на твою думку? — спрагло перебив Алверон.
— Їй десь із три тисячі років, — сказав я. — Плюс-мінус. — Мелуан здивовано заціпеніла. — Я, схоже, близький до ваших здогадів?
Вона мовчки кивнула.
— Різьблення, поза сумнівом, стерлося за довгі роки користування.
— Різьблення? — перепитав Алверон, нахилившись уперед.
— Воно майже непомітне, — пояснив я й заплющив очі. — Але я його намацав.
— Я нічого такого не намацав.
— Я теж, — докинула Мелуан. Вона здавалася дещо ображеною.
— У мене надзвичайно чутливі руки, — чесно зізнався я. — Вони необхідні мені для роботи.
— Для чарів? — запитала вона з добре приховуваною ноткою дитинного зачудування.
— І музики, — додав я. — Дозволите? — Вона кивнула. Тож я взяв її за руку і притиснув її долоню до верхньої грані скриньки. — Ось. Відчуваєте?
Мелуан зосереджено наморщила лоба.
— Можливо, трішечки, — прибрала руку. — Ти певен, що це різьблення?
— Воно занадто правильне, щоб бути випадковістю. Як ви могли не помічати його раніше? Хіба воно не згадується в жодному з ваших історичних текстів?
Мелуан вразилася.
— Ніхто й не подумав би записати хоч щось стосовно скриньки Локлосів. Хіба я не казала, що це — найпотаємніша таємниця?
— Покажи-но, — попросив Алверон. Я провів його пальцями по візерунку. Мейр нахмурився. — Нічого. Певно, в мене застарі пальці. Може, то літери?
Я хитнув головою.
— Візерунок плавний, схожий на декоративні завитки. Але він не повторюється, він змінюється… — мені блиснула думка. — Можливо, це іллійський розповідний вузол.
— Можеш його прочитати? — запитав Алверон.
Я провів по ньому пальцями.
— Я так слабко знаю іллійську, що не прочитав би навіть простого вузла на нитці між пальцями, — похитав головою. — До того ж вузли за останні три тисячі років змінилися. Я знаю кількох людей в Університеті, які, можливо, зуміли б це перекласти.
Алверон поглянув на Мелуан, але вона твердо мотнула головою.
— Я не допущу, щоб про це розповідали чужинцям.
Мейра ця відповідь, схоже, засмутила, проте він не став наполягати, а натомість ізнову повернувся до мене.
— Дозволь знову поставити тобі твої ж запитання. Що це за деревина?
— Вона протрималася три тисячі років, — замислився я вголос. — Важка, хоч і пустотіла. Отже, це має бути повільне дерево, на кшталт грабу чи ренелу. Забарвлення й вага наводять на думку про те, що в деревині є й чимало металу, як у роа. Ймовірно, заліза й міді, — я знизав плечима. — Нічого кращого на думку не спадає.
— Що там усередині?
Я добре подумав, перш ніж щось сказати, а тоді заговорив:
— Щось менше за сільничку… — Мелуан усміхнулася, зате Алверон ледь помітно нахмурився, тож я швидко продовжив: — Щось металеве, судячи з того, як вага пересувається, коли я її нахиляю, — я заплющив очі й послухав приглушені звуки, з якими вміст скриньки совався в ній. — Ні. З огляду на вагу це може бути щось скляне чи кам’яне.
— Щось дорогоцінне, — сказав Алверон.
Я розплющив очі.
— Не обов’язково. Це стало дорогоцінним через свій вік і через те, що так довго перебувало в руках певної родини. Також ця річ дорогоцінна, тому що це таємниця. Та чи було це дорогоцінним від початку? — я знизав плечима. — Хто його зна?
— Але ж дорогоцінні речі зберігають під замком, — нагадав Алверон.
— Точно, — я підняв скриньку, демонструючи її гладеньку лицьову грань. — Ця річ не зберігається. Ба більше, людей можуть оберігати від неї. Можливо, це щось небезпечне.
— Чому ти так кажеш? — запитав із цікавістю Алверон.
— Навіщо завдавати собі стільки клопоту? — обурилася Мелуан. — Навіщо зберігати щось небезпечне? Якщо річ небезпечна, її знищують, — схоже, вона відповіла на власне запитання, щойно його озвучила. — Якщо вона не була одночасно небезпечною й дорогоцінною.
— Можливо, вона була надто корисна, щоб її знищувати, — припустив Алверон.
— Можливо, вона була незнищенна, — сказав я.
— І останнє, найкраще, — промовив Алверон, нахилившись іще далі вперед. — Як це відкрити?