Він знову повернувся до мене.
— Так ми повертаємося до поточної теми. Звідки в тебе взявся їхній документ? Трупі без нього, напевно, кепсько.
Я завагався. Через присутність Мелуан не знав напевне, як найкраще підійти до цієї теми. Я планував поговорити із самим мейром.
— Так, ваша милосте. Їх було вбито.
Мейр не виказав подиву.
— Так я й думав. Це прикро, але таке час від часу трапляється.
Мелуан зблиснула очима.
— Чимало дала б, щоб таке траплялося частіше.
— Ти здогадуєшся, хто їх убив? — запитав мейр.
— У певному розумінні — так, ваша милосте.
Він очікувально здійняв брови.
— То хто ж?
— Я.
— Що ти?
Я зітхнув.
— Я вбив людей, при яких був цей документ, ваша милосте.
Він заціпенів.
— Що?
— Вони викрали двійко дівчат із міста, в якому були проїздом, — я ненадовго замовкнув, думаючи, як делікатно пояснити це перед Мелуан. — Дівчата були юні, ваша милосте, а чоловіки обійшлися з ними недобре.
Тут обличчя Мелуан, і без того суворе, стало холодним, як лід. Але заговорити вона не встигла, бо Алверон вражено запитав:
— І ти сам вирішив їх убити? Цілу трупу артистів, якій я надав дозвіл? — він потер чоло. — Скільки їх було?
— Дев’ятеро.
— Господи милосердний…
— На мою думку, він учинив правильно, — палко заявила Мелуан. — Скажу от що: дай йому два десятки вартових, і хай він учинить так само з кожним кодлом дранців-ру, яке знайде на твоїх землях.
— Люба моя, — сказав Алверон зі строгою ноткою в голосі. — Мені вони до вподоби не більше, ніж тобі, та закон — це закон. Коли…
— Закон визначаєш ти, — перебила вона. — Ця людина шляхетно прислужилася тобі. Ти маєш пожалувати йому землі й титул, призначити його до своєї ради.
— Він убив дев’ятьох моїх підданих, — суворо нагадав Алверон. — Коли люди порушують правопорядок, починається безвладдя. Якби я почув про це мимохідь, то повісив би його як бандита.
— Він убив дев’ятьох ґвалтівників-ру. Дев’ятьох дранців, убивць і злодіїв. Позбавити світ дев’ятьох чоловіків едема — це послуга нам усім, — Мелуан поглянула на мене. — Пане. На мою думку, ви вчинили цілком правильно та пристойно.
Її недоречна похвала лише роздмухала вогонь, який розпалював мої емоції.
— Не всі вони були чоловіками, моя пані, — сказав я їй.
Почувши це, Мелуан трохи поблідла.
Алверон потер обличчя рукою.
— Господи милосердний, хлопче. Твоя чесність — наче сокира лісоруба.
— А ще мушу зазначити, — серйозно промовив я, — перепрошую, та ті, кого я вбив, не були едема ру. І навіть справжньою трупою не були.
Алверон стомлено похитав головою й потицяв у документ перед собою.
— Тут сказано інакше. Едема ру і водночас трупа артистів.
— Документ був украдений, ваша милосте. Люди, яких я зустрів дорогою, перебили трупу ру й зайняли її місце.
Мейр із цікавістю позирнув на мене.
— Здається, ти цілком у цьому певен.
— Це мені один із них сказав, ваша милосте. Зізнався, що вони лише зображають трупу. Вони прикидалися ру.
Мелуан набула такого вигляду, ніби не могла зрозуміти, що викликає в неї ця думка: спантеличення чи огиду.
— І хто став би так прикидатися?
Алверон кивнув і докинув:
— Моя дружина говорить слушно. Видається ймовірнішим, що вони тобі збрехали. Хто не став би таке заперечувати? Хто добровільно зізнався б у приналежності до едема ру?
Тут я відчув, як спалахнув рум’янцем, раптом засоромившись через те, що весь цей час приховував свою кров едема ру.
— Ваша милосте, я не сумніваюся, що ваша трупа належала до едема ру. Але ті, кого я вбив, до них не належали. Жоден ру не став би чинити так, як вони.
У Мелуан люто спалахнули очі.
— Ти їх не знаєш.
Я перехопив її погляд.
— Моя пані, я вважаю, що непогано їх знаю.
— Але чому? — запитав Алверон. — Хто при здоровому глузді спробував би видати себе за едема ру?
— Щоб легше було пересуватися, — сказав я. — А також ради захисту, який надає ваше ім’я.
Він відмахнувся від мого пояснення.
— То, напевно, були ру, які втомилися від чесної праці й натомість узялися до крадіжок.
— Ні, ваша милосте, — наполіг я. — То були не едема ру.
Алверон докірливо глянув на мене.
— Та ну тебе. Хто може відрізнити бандитів від гурту ру?
— Їх ніяк не відрізнити, — холодно сказала Мелуан.